Барановського, українські політики робили закиди Організації, чому вона, як бойова формація, завчасу не викрила його і не ліквідувала, коли ж ОУН виявила і покарала іншого донощика – Бабія, то ті самі опортуністичні політики почали виступати в його обороні, захищаючи „невинну жертву перед терором ОУН”.
Безперечно, боротьба з провокацією і донощицтвом – це найболючіша справа кожної революційної організації, бо при цьому доводиться карати смертю не ворога-наїзника, а таки свого земляка. Але це – неминуча конечність, на яку звертав увагу ще стародавній байкар, кажучи, що жадна сокира не вирубає лісу без топорища, а тому й завданням лісу є не допустити, щоб котресь із його дерев дало свою галузь на топорище до сокири. Донощики і провокатори завжди були грізнішими для революційної боротьби, ніж явний ворог, тому кожна революційна організація мусить поборювати донощицтво і зраду найрішучішими засобами.
СТАНОВИЩЕ НА ЗУЗ ТА ОУН В ОЦІНЦІ ОБ'ЄКТИВНОГО ПОЛЯКА
Для українця, який з власного досвіду знає відносини на західньо-українських землях під польською окупацією, вислів „об'єктивна польська оцінка української справи та ОУН” звучить парадоксально. Бо тогочасна польська преса, очолена непересічне шовіністичним і україножерним краківським щоденником „Ілюстровани Курієр Цодзєнни” (загально відомий тоді під скороченням „ІКЦ”), у відношенні до українців, а вже зокрема до ОУН, завжди висловлювала такі крайньо ворожі і такі тенденційні погляди, що про якусь об'єктивність з їхнього боку годі було мовити.
Одначе, якщо об'єктивні голоси польської преси про становище українців під польською окупацією та про ОУН справді були „білими круками”, то все ж таки, треба ствердити, вони деколи траплялися. Для всебічного висвітлення ОУН і її боротьби такі голоси ворога заслуговують на особливу увагу і тому ми зацитуємо їх на цьому місці.
Під цим оглядом гідною уваги є насамперед стаття п. з. „П'ять хвилин перед дванадцятою”, надрукована в часописі „Бунт Млодих” з 20 грудня 1933 року.
На початку цієї статті автор стверджує, що останньо відносини між поляками й українцями погіршилися і що нині в цьому відношенні вже немає політики, а є тільки, з одного боку, польська поліція, а з другого – Організація Українських Націоналістів. Далі він пише дослівно:
„Звалювання вини на українців чи на чужі сили носить тавро песимізму не тільки з уваги на очевидну штучність такого вияснювання подій, але також з уваги на наші політичні здібності. Ствердження факту, що ми досі не зуміли розв'язати української проблеми і то в той час, коли становище за Збручем нам цю розв'язку дуже полегшує, – компромітує не українців, а тільки нас. Це доводить, що ми не вміємо дати собі ради з важливими проблемами національних меншостей. Ми не вміємо впливати на українське населення, не вміємо защепити йому політичного реалізму та звільнити його з чужих [227] впливів. Це є найкращим доказом, що наша політика є банкрутом.
„Лише наша політика, лише ми, як державний нарід, несемо відповідальність за це. Тільки в наших переможних і правлячих руках лежить ініціятива: ми не вміємо віднайти якоїсь прямої лінії, не можемо знайти якоїсь спільної підстави, що лучила б нашу державу з її народами. Ось низка окремих фраґментів: насамперед спроби асиміляції, побудовані на половинчастості і через це вже заздалегідь засуджені на невдачу. Ми зліквідували українські катедри у львівському університеті і цим дали причину для постання українського таємного університету. Ми вхопилися за колонізацію, хоч мали досвід у Познаньщині, щоб уже по кількох роках побачити, що групи колоністів без дальшої державної підтримки втікають назад, або українізуються. Ми заборонили українські написи на станціях, на квитках, на роздоріжжях, хоч підручник політики навчає, що це викликає тільки подражнення і хвилювання місцевого населення, й більш нічого. Ми зутраквізували[228] більшість українських шкіл, не зважаючи на протести населення, яке бачило в цьому наступ на свої права. Воно ніяк не хотіло змінити своєї думки й зрозуміти, що цим ми хочемо тільки зарезервувати йому місце в польській культурі.[229] Ми забували, що в такій атмосфері виклади польською мовою не можуть довести до наближення, а навпаки, ще більше викликатимуть тертя. А потім – ми шукали інколи й порозуміння. Та для цієї мети ми вишукували серед українців морально найслабші та найменш відповідальні одиниці й впихали їх до сейму. Такі одиниці надавалися хіба тільки на те, щоб убити всякий добрий почин. Така тактика була найлегшою, але наслідки її були найтрагічніші. Цього роду „співпраця” на роки припізнила справжню розв'язку важливої справи ...
„Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою за всі українські леґальні партії докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції... Ми звинувачуємо українські леґальні партії, що вони дозволили розвинутися нелеґальній акції. Ми звинувачуємо українських політиків, що вони дозволили молоді вирвати собі ініціятиву з рук і що вони не защепили українському населенню змислу реалізму. Але ж тут ми мусимо спитати самих себе: а що зробили ми, щоб вони мали підстави для защіплювання населенню змислу реалізму? Які арґументи вони можуть протиставити революційним кличам? Чим ми облегшили їм їхнє важке становище? Сьогодні ці політики самі стверджують, що це польська політика привела їх до упадку. Вони самі стверджують, що впливи Української Парляментарної Репрезентації не зросли тому, що в польському сеймі послідовно стосовано засаду – відкидати все, що пропонують, чи чого вимагають, українці, однаково, чи це справедливо, чи ні. Вони вказують, що українська молодь не має доступу до державної служби, що їхні економічні й культурні інституції не мають жадної підтримки від держави. Тому недавно „Діло” почувалося до обов'язку заявити, що „українське населення не має змоги зліквідувати революційні акції, бо причини, які цю акцію викликають, лежать поза ним. Ключ до розв'язки проблеми є не в українських, а в польських руках”.
„Під цю пору немає найменших знаків на те, що ті домагання знайдуть яке-небудь зрозуміння. Немає теж найменшої надії на речеву оцінку справи чи на хоча б малесеньку ревізію дотеперішніх методів. У польській пресі, яка стоїть близько правлячих кіл, чуються подібні нотки до тих, що попереджували пацифікацію 1930 року. Передбачується „катеґоричні масові засоби, що будуть вжиті твердо й рішуче”. Без сумніву, пацифікація є політичним струментом; але – що далі? Як довго ще здавалося, що час працює для нас, то відкладання української справи могло мати ще якийсь глузд. Та сьогодні вже цілком ясно, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі[230], а навіть на Волині може вичислити ряд сіл, що ще недавно були цілком пасивні, а сьогодні вони прагнуть боротьби, зреволюціонізовані протидержавною акцією. А це значить, що противник зріс на силі, а польська держава втратила.
„Українське питання мусить бути розв'язане. Коли дотеперішні методи не вдалися, то треба шукати нових. Якщо ми визнаємо вагу цієї проблеми, та визнаємо помилковість дотеперішнього підходу в розв'язуванні цієї проблеми, то мусимо мати відвагу відверто це визнати й зробити з цього відповідні висновки, щоб колись історія не сказала нам: „запізно!” – так, як сказала в листопаді 1918 року Австро- угорській монархії”.
РОЗДІЛ 6
ВБИВСТВО ПОЛЬСЬКОГО МІНІСТРА ГЕН. Б. ПЄРАЦЬКОГО
15 червня 1934 року надзвичайні видання польських газет подали коротке повідомлення про те, що в обідню пору того дня на вулиці Варшави застрілено польського міністра внутрішніх справ. Услід за цим
