попросила німецькі урядові чинники арештувати дотичного пасажира корабля, якщо він тільки прибуде до німецької пристані Свінемінде, і передати його польській поліції.
Німецьке ґестапо задовольнило бажання польського уряду. Підозрілого пасажира, що виказався пашпортом на прізвище „Євген Скиба, українець”, заарештовано, й хоч він заявив німецькому консулеві, що є політичним утікачем, якого з політичних мотивів переслідує польська поліція, – його закуто і негайно відставлено літаком до Польщі й передано польській поліції. В ході дальшого слідства швидко арештовано й приятельку „Скиби” та стверджено, що обоє вони кілька тижнів до вбивства Пєрацького жили у Варшаві: він під прізвищем „Сваричевскі”, а вона „Квєціньска”. В день атентату вони раптом виїхали з Варшави.
Одначе арештовані „Скиба” і його знайома відмовилися від зізнань і лише тоді, коли розшуки на підставі їхніх фотографій виявили, що „Скиба”-”Сваричевскі” – це Микола Лебедь, а „Квєціньска”, його наречена, є Дарія Гнатківська, – тоді вони призналися до своєї тотожности, але рішуче заперечили якийнебудь свій зв'язок з атентатником чи з ОУН. Лебедь вияснював, що він, вже давніше ховаючись перед поліцією, утік за кордон, а тепер приїхав був до Польщі, щоб побачитися з своєю нареченою і знову повертався за кордон. Виїхав він з Варшави саме в день убивства Пєрацького тому, що сподівався масових арештувань у зв'язку з замахом, про який він довідався з газет.
На цих шістьох арештованих зосередилося слідство польської поліції, але вона не могла від них нічого довідатися, ні виявити організаторів і виконавця вбивства.
У серпні і вересні 1934 року польська поліція провела у Львові, в зв'язку з убивствами конфідента Якова Бачинського і дир. Бабія, великі арештування. Під час слідства над тими двома вбивствами вона довідалася, що Пєрацького застрілено тим самим револьвером, що й Бачинського, та що співучасниками обидвох убивств у Львові були арештований 10 липня 1934 року Іван Малюца й арештовані у вересні того ж року Роман Мигаль і Євген Качмарський.
„Архів Сеника”
Нові арештування й нові в'язні теж не дали для польської поліції розв'язки справи вбивства Пєрацького. Лише пізніше – десь, мабуть, восени 1934 року, вона одержала важливі інформації. Під час судових розправ за вбивство Пєрацького, в грудні 1935 і січні 1936 р. стало загально відомим, що поляки одержали ті інформації з документів так званого „Архіву Сеника”, себто, із звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, які зберігалися в Празі під опікою Омеляна Сеника і Ярослава Барановського й невідомо, яким чином вони попали до рук польської поліції. Між кругло 2 тисячами штук тих документів, частково в ориґіналах, частково у фотокопіях, польська поліція знайшла також опис підготовки та виконання атентату на Пєрацького, як і вияснення багатьох справ.
Очевидно, поліція не зразу виявила, що вона має той таємний архів, бо хотіла насамперед видобути від ув'язнених їхні признання. Тому вона використала архівні вістки насамперед для свого слідства.
На підставі інформацій з архівних документів польська поліція підфальшувала зізнання окремих арештованих і підсунула їх кожному з них, намагаючись переконати їх, що інші вже до всього призналися, а тому недоцільним є заперечувати далі свою вину. Заперечення може тільки продовжити важке слідство й загострити пізніший вимір кари для тих, хто добровільно не признається.
Підступ поліції якоюсь мірою вдався, бо ніхто з ув'язнених нічого не знав про те, що архів ПУН-у є в руках ворога. Тому кожний з українських в'язнів у справі Пєрацького вияснював собі польський підступ, як „всипу” організаційних таємниць арештованими. За зіставленням дат зізнань виглядає, що першим дався зловитися на вудочку польській поліції Роман Мигаль, що в нього на той час жахливу ролю відіграв ще окремий психологічний комплекс жалю до Організації та до деяких членів КЕ ОУН.
Як ґімназійний учень, Роман Мигаль належав до УВО, згодом до ОУН і в другій половині 1932 року (в КЕ Богдана Кордюка) був заступником Ст. Бандери в референтурі пропаґанди, займаючись кольпортажем підпільних видань ОУН. У 1933 році Ст. Бандера, як Крайовий провідник, перекинув Мигаля до бойової референтури, де його безпосереднім зверхником став Богдан Підгайний-”Бик”. Одначе, співпраця між Мигалем і Підгайним не дуже складалася і між ними часто приходило до непорозумінь. Мигаль був дуже вразливої вдачі, до того ж жив у невідрадних матеріяльних умовах.
У 1933 році йому доручено зорганізувати атентати на Бачинського й Бабія. Він виконав завдання, але після того висловив свої сумніви, чи ті акції були доцільні. При замаху на Бабія не все пішло точно за укладеним плином і бойовик Цар мусів згинути від власного пострілу. Коли ж до того не складалося з виконанням атентатів на тюремного сторожа Кособудзького, що їх організував теж Мигаль, то з боку Організації виникло підозріння проти нього. Про ті підозріння повідомила Мигаля його найближча співпрацівниця Марійка Кос і порадила не йти на організаційну зустріч, на яку його викликали організаційні чинники.
Одначе, швидко виявилася безпідставність підозрінь щодо Мигаля і йому привернено повне довір'я. Але з того залишився в його душі глибокий жаль, бо Мигаль був переконаний, що причиною всього того був його зверхник Богдан Підгайний.
Тому, коли під час слідства поліція показала Мигалеві зізнання нібито Підгайного, в яких було виявлено багато організаційних справ, що стосувалися до праці в ОУН Підгайного і Мигаля, а також інших членів, Мигаль повірив, що ті зізнання справді склав Підгайний. Він вирішив не відмовлятися від зізнань і потвердити все. Про причину цього свого поступування Мигаль сказав під час судового процесу у Варшаві: „Я не вмів так говорити, як Підгайний: „те зробив Мигаль”, а потім пан Підгайний не мав відваги того підписати. І сьогодні я кажу, що не маю жалю до інж. Підгайного, однак, коли ми в Організації вміли вимагати „від малих людей, від ремісників та інших, дисципліни, коли ми говорили їм: „ідіть і стріляйте, а потім самі зажийте стрихніни чи іншої отрути, або застрільтеся”, – то потім, коли нам самим довелося витримати пробу, люди з закордонною освітою вміли „сипати”, одначе так, щоб не підписуватись під зізнанням. З хвилиною, коли я переконався про їхню тактику і мав на те докази, я вважав за доцільне сказати на розправі все”.[231]
Подібно спіймалися на поліційний підступ: Іван Малюца, організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН, інж. Богдан Підгайний, бойовий референт, і врешті Ярослав Макарушка, референт розвідки. У протоколі переслухань Підгайного з 23 листопада 1934 року так і написано причину, чому він признався до вини і „всипав” інших: „Якщо судові вже все відоме, то він готовий тепер зізнавати про все щиру правду”.[232] А Ярослав Макарушка оповів на розправі, як то йому в січні 1935 року підсунено „ґрипс” Бандери, щоб він признався до членства в ОУН і щоб виявив інших членів КЕ, але при тому склав усю вину на Бандеру, як Крайового провідника, і Малюцу, як організаційного референта. Усіх інших членів КЕ ОУН Ст. Бандера „дораджував” відтяжувати і виправдувати як керівників тільки ідеологічної праці.[233]
Макарушка повірив, що „ґрипс”, себто таємну записку, справді написав ув'язнений Бандера, бо в записці мовилося про організаційні таємниці. Тому він, згідно з дорученням поліційного провокативного „ґрипсу”, признався й подав інформації щодо інших членів КЕ ОУН.
Признався і потвердив зізнання інших також Є. Качмарський, член боївки та співвиконавець замахів на Бачинського й Бабія. Для вияснення треба додати, що підсудні перебували під час слідства кожний окремо в окремій камері, закуті в кайдани, а тому не могли інформувати один одного.
Інші підсудні не далися спійматися на поліційну провокацію, хоч і їх заскочив факт, що поліція надто багато знає організаційних таємниць. Переслухуваний кілька разів Степан Бандера заявив, що за своїми переконаннями він є українським націоналістом, але членом ОУН не був і не є, а тому нічогісінько не знає ані про справу Пєрацького, ні про інші справи ОУН.
Микола Климишин подав тільки дані про свою особу й на жадні інші запитання не відповідав, ані не хотів нічого підписувати. Ярослав Карпинець уперто пояснював поліції, що він займався хемічними дослідами як студент хемії й про жадну діяльність ОУН нічого не знає й нічого спільного з ОУН не має. Микола Лебедь і Дарія Гнатківська вияснювали своє перебування у Варшаві й Данціґу своїми особистими справами, які з діяльністю ОУН нічого спільного не мали. Вони рішуче заперечували свою приналежність до ОУН. Так само вперто відмовлялися від приналежности до ОУН ув'язнені Ярослав Рак і Катруся Зарицька.
Отож, „Архів Сеника”, який попав у руки поляків, розкрив важливі таємниці Організації і вніс
