замішання і певне заламання серед частини членів ОУН.
Яким способом згаданий архів попав до рук польської поліції? Ця справа повністю не вияснена й досьогодні. Під час Варшавського процесу, на якому прокуратура виявила, що вона користується документами з „Архіву Сеника” і часто на них покликається, оборонці підсудних ставили запитання про те, звідки і яким способом ті документи опинилися у польської поліції. Одначе, ані прокурор, ані поліція чи польський суд не хотіли дати ясної відповіді. Коли ж оборонці закидали, що всі ті документи є підфальшовані, то суд карав їх грошовою карою „за образу польських чинників” і відповіді не давав.
Акт обвинувачення стверджував, що архівні документи одержала до своїх рук чеська поліція при нагоді ревізії у членів ПУН-у – Сеника, Барановського, Мартинця, Сціборського та адмінстратора „Розбудови Нації” Володимира Забавського, і ще трьох членів ОУН: Остапа Чучкевича, Дмитра Равича та Євгена Кульчицького. Ревізії чеська поліція провела в Празі восени 1933 і вдруге восени 1934 р. Забравши під час ревізії згадані архівні документи, чеська поліція нібито передала їх полякам.
Це вияснення мало ймовірне. Адже чеська влада в жадному випадку не згодилася видати полякам членів ОУН, які втекли були до Чехо-Словаччини, ні не погодилася припинити видавання „Розбудови Нації”, ані викинути з своєї території провідних членів ОУН, хоч цього вперто домагався польський уряд, – отож, чому саме у випадку документів Організації мали б чехи поступити інакше й видати їх полякам? Тим більше, що саме в той час між урядом Підсудського й Гітлера йшли дружні розмови про закріплення німецько- польської дружби коштом чеських Судетів для Німеччини і чеського Заользя для Польщі, – отже й стосунки між чехами й поляками були цілком не дружніми. Промовистою ілюстрацією тогочасного чеського наставлення до поляків може служити повідомлення урядової пресової агенції ЧСР про смерть Пєрацького. Згадане повідомлення пояснювало, що Броніслав Пєрацький був „кривавим міністром”, який сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців.[234]
Натомість свідок на Варшавському процесі, Маріян Хомраньскі, інспектор польської поліції та начальник слідчого уряду в Катовицях, у своїх зізнаннях покликався на таємничого „інформатора польської поліції з-за кордону”, який подав деякі важливі дані, що про них в документах „Архіву Сеника” не говорилося; наприклад, справжнє прізвище бойовика ОУН, що застрілив Пєрацького. А тому, коли факт про те, що польська поліція має в своїх руках таємні документи з „Архіву Сеника”, став загально відомий, серед провідних кіл ОУН на ЗУЗ виринуло підозріння, що ті документи міг видати польській поліції хтось із членів чи співпрацівників ПУН-у. Формально архівом завідував член ПУН-у Омелян Сеник-”Канцлер”, а фактично другий член ПУН-у – Ярослав Барановський, референт зв'язку з західньоукраїнськими землями. А тому, що Хомранські подав у своїх зізнаннях[235] також зміст розмов Климишина з Я. Барановським, про які в записках „Архіву Сеника” не було й згадки, а крім того, тому, що поліція під час слідства подала Бандері кілька справ, що були їй відомі, хоч про них знали лише Бандера й Барановський, тож підозріння крайових провідних членів ОУН звернулося якраз проти Ярослава Барановського, як таємного співпрацівника польської поліції, подібно, як ним був його брат Роман. Тим більше, що Хомраньскі запевняв, що інформації „закордонного інформатора” є цілком певні та що той „інформатор” з усією певністю розпізнав на знимці Степана Бандеру як учасника конференції в Празі. З-того виходило, що й той „закордонний інформатор” польської поліції також був у той час у Празі.[236]
Хто і як підготовив і виконав атентат?
На підставі документів „Архіву Сеника” та додаткових інформацій обдурених підсудних – Підгайного і Мигаля – польська прокуратура змогла подати в акті обвинувачення, виготовленого в другій половині 1935 року, вичерпне з'ясування, хто і як підготував і виконав атентат на міністра Пєрацького.
Постанова виконати політичний замах у Варшаві була прийнята на спеціяльній конференції при кінці квітня 1933 року в Берліні, в якій взяли участь тільки полк. Є. Коновалець, Р. Ярий і Я. Барановський від ПУН, а від Крайової Екзекутиви ОУН Степан Бандера, як виконуючий обов'язки Крайового провідника. На тій конференції було вирішено вбити у Варшаві міністра освіти або міністра внутрішніх справ, у Львові шкільного куратора, а на Волині волинського воєводу. В половині липня 1933 Крайова Екзекутива подала до ПУН конкретні пляни виконання тих постанов. У зв'язку з цим на українські землі повернувся Микола Лебедь-”Марко”, щоб узяти участь у підготовці й виконанні атентатів, зокрема атентату у Варшаві. В серпні того ж року Лебедь намагався провести в Карпатах бойовий вишкіл тих, хто мав виконати запляновані замахи, але випадково вишкільна група зустрілася біля Надвірної на військову польську стежу й була заарештована, а опісля засуджена. Тому плян змінено.
Місяці вересень-жовтень-листопад Лебедь провів у Варшаві, обстежуючи жертви намічених атентатів. У грудні він виїхав за кордон, де зустрівся з полк. Коновальцем, Сеником і Ярим, склав їм звіт та одержав остаточну згоду виконати замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Весною 1934 року Лебедь нелеґально приїхав до Львова й після обговорення справи з Бандерою знову виїхав до Варшави. Для облегшення його праці у Варшаві туди виїхала, з доручення Організації, Дарія Гнатківська, як наречена Лебедя, при чому обоє користувалися підробленими документами.
Тим часом Степан Бандера особисто вибрав виконавця атентату у Варшаві. На охотника до виконання замаху, в якому передбачалася смерть атентатника, зголосилися три бойовики. З-поміж них Бандера вибрав Гриця Мацейка-”Ґонту”.[237] Мацейко бажав виконати якийсь бойовий акт з очевидним ризиком смерти, щоб тим спокутувати свою мимовільну провину, коли він 16 червня 1931 року спіймав на вулиці Львова Івана Мицика, члена УВО, що тікав після вбивства провокатора Бережницького. Мацейко був тоді переконаний, що Мицик є звичайним польським злочинцем. Після двократної зустрічі з Бандерою Мацейко-”Ґонта” одержав наказ виїхати до Варшави, де дальші вказівки мав йому дати Микола Лебедь-”Марко”. Одержавши від Підгайного револьвер (той самий, що ним убито Бачинського), Мацейко на початку червня 1934 року виїхав до Варшави і замешкав тут під прізвищем Володимира Ольшанського.
Гриць Мацейко Від Лебедя Мацейко довідався, що міністер Пєрацький, якого він мав убити, щодня дуже реґулярно приїжджає на обіди до льокалю „Товариського Клюбу” і тому найвигідніше виконати атентат на нього в ту хвилину, коли він входитиме до клюбу.
В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан” калібру 7.65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Пєрацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.
Пєрацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба „не діє”, Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Пєрацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом.
Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його.
З Люблина Мацейко поїхав поїздом до Львова і тут сконтактувався з Качмарським, а через нього з Малюцою, якому віддав револьвер і пояснив, що він приїхав з Варшави, де виконав замах, і тепер хоче виїхати за кордон. Малюца примістив його на тимчасовому приміщенні у Львові, а 4 липня вислав його організаційним зв'язком до Синєвідська Вижнього біля Стрия, щоб з допомогою організаційного зв'язку він перейшов у скільських горах до Чехо-Словаччини. Але там виявилося, що цей відтинок особливо дбайливо стерегла в той час польська поліція. Тому в половині липня Мацейко повернувся до Львова.
Насправді Малюца тільки подав Мацейкові такий претекст, бо хотів затримати його на українських землях до того часу, поки не одержить від Проводу згоди на відіслання Мацейка за кордон. 25 липня Малюца, разом з Анною Чемеринською, перейшли нелеґально кордон в околиці Славська і на Словаччині
