передплатників. І не звертають жодної уваги на прем’єри місцеві.
Світові культурні бренди сьогодні абсолютно безплатно рекламуються в Україні. Проте коли їхні виробники дозріють до того, щоб оплачувати місцеву рекламу, ситуація тільки погіршиться. Тоді вже національний інформаційний простір виявиться повністю закритим для нас, виробників локального культурного продукту. Кожен газетяр скаже: “Мені навіть Голлівуд платить, то й ви на дурняка не проскочите”.
Саме цей процес називається інформаційною глобалізацією. Ознаки його легко впізнавані: одна прем’єра на всю планету, одне світове турне, чітко визначений пантеон зірок, однаково популярних у всіх країнах, ті самі афіші в кінотеатрах Бразилії і Китаю, вітрини-близнючки книгарень Києва та Катманду. Віднині популярною в Україні може бути тільки “світова” література. І це зовсім не ознака якості, як можна попервах подумати. “Світова” - це швидше універсальність, якщо хочете, їстівність, яка дозволяє однаково добре зрозуміти книжку і неграм похилих років, і японцям. Основні її характеристики такі: знайома усім тематика, конвертована система цінностей, спрощена лексика, яка легко перекладається більшістю мов. Ознаки національної культури вітаються, але вони не повинні виходити за межі приправи, легкого колориту та екзотичних звичок героїв - інакше інвестори ніколи не вкладуть гроші у рекламну кампанію.
Протестувати проти цього - все одно, що з нагаєм іти проти танків. ЗМІ живуть за ринковими законами, а глобальна інформація обходиться дешевше і сприймається легше. Навіть якщо колись створять загальнонаціональну українську газету - вона швидко стане локальною ланкою глобальної системи розповсюдження інформації. Бо перш за все це економічно доцільно. То що, спробуємо агітувати медійників, аби вони відмовилися від прибуткових технологій? А може, просто тихо закриємо лавочку національної літератури, залишивши нащадкам тільки численні зображення сивовусого Тараса?
Стривайте, а як називається його книжка? “Кобзар”?
Здається, надто часте вживання вилущило з цієї назви первинний зміст. Кобзар - не звання. Кобзар - професія. І головне в ній - не кобза чи там бандура. Голов-не - ходити між людей і нести їм культуру просто до хати. Без телевізора, без газет - очі в очі, з вуст до вух. Дякуємо Вам, Тарасе Григоровичу, за підказку.
Кобзарі не підвладні глобалізації! І не тому, що національно свідомі. Тут інший механізм: спробуйте розповідати людям на вулиці про Шрека, хіба вас слухатимуть? А от якщо розповідь стосуватиметься чогось нового, що не лізе в очі з усіх екранів і бігбордів, тоді у вас є шанс. Триндіти за “світові” прем’єри кобзарям просто економічно невигідно!
Щоправда, комуністи постріляли наших кобзарів і тепер нема кому протистояти тиску глобальної культурної “уравніловки”. Єдиний вихід - братися до справи самим.
Письменнику! Хочеш донести свою книжку людям - відкидай інформаційних посередників і сам ставай кобзарем. Сьогодні це значно легше і приємніше, ніж колись.
Сучасному кобзареві зовсім не обов’язково ходити по хатах. Наш досвід зустрічей з читачами свідчить - і у Рівному, і в Херсоні, і у Дніпропетрівську, завжди знайдеться п’ять-сім десятків зацікавлених, які залюбки послухають заїжджого письменника, нехай він і не ПаолоКоельйо. У вищих навчальних закладах теж не буде особливих проблем прочитати лекцію філологам чи журналістам. А якщо до компанії взяти місцеву літературну зірку, - масштаб заходів буде ще більшим, а географія розшириться аж до районних центрів.
Чи варта гра свічок? Варта. Наш-таки персональний досвід підтверджує, що попит на книжки у відвіданому регіоні зростає в кілька разів. Проте навіть безпосередньо на зустрічах можна продати достатньо примірників, щоб повернути гроші за квитки. Це - натяк видавцям, звідки брати кошти на організацію подібних гастролей.
Приїзд письменника з іншого міста - завжди подія для місцевої культурної еліти. Її не часто бавлять подібними заходами. А тому інформаційний слід від зустрічей залишається не тільки у чутках та обговореннях, але навіть і в місцевих ЗМІ - не все ж їм столичні таблоїди передруковувати.
Написане вище може розглядатися як цікава стратегія просування книжок, яка до снаги українським видавцям, але ми - вірні учні славного Тараса, а старий мислив зовсім іншими масштабами. Чи варто братися до справи, якщо не ставити перед собою цивілізаційних задач?
Де криється таємниця успіху кобзарів, таємниця їхнього впливу на суспільство? На наш погляд, у їхній кількості.
Хіба ми б з вами чули щось про українську культуру, якби кобзар був один? Нехай навіть найзірковіший, зі світовим іменем. Кобзарів були тисячі - навчених і самоуків, романтиків і блазнів, тверезих і п’яниць. Одних люди слухали, інших - гнали. Це було повсякденним культурним явищем, хлібом насущним українського гуманітарного тогодення.
Тож і нас мусить бути багато. Не чекайте, поки хтось централізовано організує цей процес “на європейському рівні”. Кобзарство тримається на особистій ініціативі. Давайте їздити по людях і залишати після себе книжки у їхніх хатах. Це - єдиний шанс на виживання в умовах агресивної глобалізації. Шевченко окнижив колись українських кобзарів і зробив їх безсмертними. Тепер збережена завдяки йому традиція може стати у пригоді розгубленим нащадкам.
У лицарських романах популярним був такий прийом - головний герой батьківським мечем здобуває перемогу. То може, й нам варто вдатися до батьківської зброї? Зняти з запилюжених полиць і начистити, щоб ворог лякався самого її блиску.
P.S. Уважний читач спитає, напевне: “Панове-брати! А навіщо перед матеріалом поставили ви той епіграф?”
А ми ще раз по-одеському відповімо запитанням: “А чи не здається Вам, уважний читачу, що уявлення пересічних українців про Шевченка не дуже відрізняються від тих, які мав процитований нами японець?”
Для книги “Мій Шевченко” 2007 р.
Про Табачника, Гітлера і національну українську ідею
За цей матеріал ми дякуємо Дмитрові Табачнику. Так-так, тому самому знаменитому віце-прем’єрові уряду Януковича. В історію України цей пан увійде завдяки податкам на книжки 2004-го року та заявам про українську національну ідею і місце україномовної інтелігенції 2007-го. У 2004-му українські письменники у відповідь спалили свої невидані рукописи. У 2007-му дружно посміялися. Ну, звичайно - чи заслуговують висловлювання “гуманітарного” віце-прем’єра на іншу реакцію? Але, з іншого боку, якось образливо чути, що національною ідеєю українців є добробут. Усяке в нашій історії бувало - Хмельниччина, Коліївщина, отаманщина, партизанщина і, врешті-решт, Помаранчева революція, - різні прапори, транспаранти, корогви, але на жодному не було написано “Добробут”. Та й навіть нічого схожого: воля, незалежність, віра, помста, навіть демократія - але не добробут. І справа тут не тільки в Україні - ми просто не можемо уявити собі націю, яка одностайно підіймається на війну за добробут. Це вже якась банда, а не нація, погодьтеся.
Але геть емоції - подякуємо ворогам за те, що мобілізують нас на боротьбу, та візьмемося до справи. Спробуємо розібратися у проблемі раз і назавжди, щоб не давати можливості різним пустобрехам ганьбити наших з вами батьків і дідів.
Питання національної ідеї постало на всьому пострадянському просторі відразу після виникнення незалежних держав. Воно й не дивно - комуністичні ідеали розвіялися, залишивши порожнечу, яка наполегливо вимагала заповнення. Що характерно - перший голос у хорі пошуковців нових ідей завела Росія. Здавалося б, у країни з такими давніми традиціями не повинно виникати питань. Але ще дивнішим виявилося те, що за шістнадцять років “старший брат” не просунувся у цьому напрямку бодай на крок. Як Єльцин свого часу заявив, що національна ідея терміново необхідна новій Росії, так Путін нещодавно зізнався - не вдалося її віднайти. Немає у Росії національної ідеї, - сумно зітхнув Володимир Володимирович, затягаючи зашморг на енергетичному горлі Європи. На жаль, немає. І ми можемо тільки приєднатися до цього жалю.
