зібралась у Рудках, її доповнено новобранцями і по кількох днях прислано назад до мого куріня на фронт. В половині лютого 1919 р. прибув до Угерець на Рущину 1-ший курінь УСС-ів пор. Онуфрія Івановича і його двома сотнями ми зайняли село Долиняни та обсадили горби перед селом фронтом до залізничого тору, залишаючи одну сотню в резерві. Вечором, дня 16 лютого 1919 р. я дістав наказ з команди групи, щоб на другий день, 17 лютого 1919 р. вдарити і зайняти село Вовчухи в ціли засягнення язика щодо фактичної сили і рухів ворога. Я вислав до наступу 7-му сотню чет. Івана Вовка, що держала обсаду фільварку Генриківка. Вчасним ранком, як ще було темно, сотня підсунулась близько села і як тільки наша артилерія відчинила огонь, сотня рушила до бою. Наш наскок був такий сильний, що по короткій стрілянині ми зайняли село, забрали в полон 20 поляків, між ними їхнього коменданта сотні, пор. Монда, та обсадили коту 307, звідки вже можна було обстрілювати залізничий шлях. Тепер почались завзяті бої, що тривали без перестанку цілий тиждень в день і в ночі. Поляки стягнули з Городка і Судової Вишні більші сили і вже 19-того лютого пішли наступом на Вовчухи й Долиняни. Через цілий день 7-ма сотня чет. Івана Вовка з мого куреня ставила завзятий опір та вкінці розбита мусіла вечором відступити і поляки заняли село Вовчухи. Чет. Івана Вовка ранено і він відійшов до перев’язочного пункту. Вночі бій не уставав, а заатакована з Вовчух сотня УСС-ів чет. Верхомого в Долинянах відограла поважну ролю. Ніч була морозна і тому декілька скорострілів пришилось стягнути з фронту з причини різних дефектів. Четар Верхомий скоро усував всякі ушкодження й моментально відсилав направлені скоростріли з поворотом до їхніх позицій. Ранком 20-го лютого поляки вдарили по нас сильним артилерійським і скорострільним огнем. Це був знак, що їх наступ продовжується. Тимчасом впала густа мряка й не було видно навіть на кілька кроків. Бій кріпшав і наше ліве крило дісталось в перехресний огонь. Настав критичний момент і ми були змушені відстрілюватись на два боки, здержуючи ворожий наступ. На борзі я стягнув до Долинян запасну сотню з 1-го куреня УСС-ів, а її комендант чет. Степан Волинець з’явивсь у мене по дальші накази. Я вказав тільки напрям куди сотня має вдарити, бо з причини мряки не можна було бачити ворожих рухів. Сотня розвинулась у розстрільну й рушила до бою. Почалась дика стрілянина й наступ навмання. По кількох годинах такого бою дещо прояснилось і стрілянина втихла. Показалось, що ця резервова сотня чет. Волинця проломила ворожу лінію і найшлась на задах польських частин, що зайнявши Коців і фільварок Генриківку, йшли дальше боєм на Добряни і Шоломиничі. Так заскочені поляки вивтікали на цілій лінії й ми заняли з поворотом Вовчухи і горб 307 та обсадили узгір’я перед Долинянами, через що була вже спромога обстрілювати ворожі потяги на залізничім шляху Львів — Перемишль. Наступні два дні: 21-го і 22-го лютого, були дещо спокійніші. Щойно на 23-го лютого поляки знов зібрались і зі сторони Браткович повели наступ на наші позиції в Попелях і Стоділках, однак 2/24 курінь пор. Левицького, скріплений моєю 6-тою сотнею чет. Стефанишина, наступ цей відперли, при чому сотня чет. Стефанишина здобула два ворожі скоростріли.
В дні 24-го лютого 1919 р. вже не було боїв і наш фронт усталився ось так: мій 2-ий курінь держав Поріче Ґрунтове, Нойдорф, У герці Незабитківські, Стоділки й Ебенав, 2/24 курінь пор. Левицького обсадив Попелі Великі і Малі та частину села Долиняни, 1-ший курінь УСС-ів пор. Івановича зайняв решту Долинян і село Вовчухи, 1-ий курінь пор. Гладиловича обороняв Милятичі, Бар, і Довгомостиска, — а 1/24 курінь чет. Ясінчука стояв у резерві в Годвишні і Добрянах.
Артилерія примістилась: 1-ший гарматний полк Дніпровської Гарматної бриґади в селі Путятичі, а 2- гий полк в Гошанах і на Рущині (українська частина Угерець Незабитківських), а команда «Дніпровської Гарматної Бриґади», з от. Білокерницьким, в селі Дубаневичі. Команда групи «Рудки», з сотником Гофманом, залишилась і надальше в Рудках.
В той спосіб закінчилась перша фаза т. зв. «Вовчухської офензиви» в районі групи «Рудки» на залізничий шлях Львів-Перемишль. Не була це справжня офензива, бо не було в нас точно означення пляну діяння, ні ясних приказів з групи чи корпусу — де й як треба вдарити, щоб дістатись до залізничого тору та відтяти комунікацію Львова з його польським запіллям. Це була радше оборонна офензива, бо поляки, бажаючи відтиснути нас якнайдальше від залізничого шляху, напирали на нас в різних місцях нашого фронту. Ми знову, обороняючись, заєдно посувались вперед та обсадили горби перед Вовчухами, Долинянами і Попелями, звідки почали обстрілювати ворожі потяги, що йшли з Перемишля до Львова. В цей спосіб через три послідні дні, тобто 22, 23 і 24-го лютого 1919 р. ми не допустили до Львова ані одного потягу. Так загрожені поляки постарались при помочі Антанти про завішення зброї, яке почалось 25-го лютого 1919 р. о 6-тій годині ранку. Рівночасно з повідомленням про завішення зброї ми дістали з команди групи приказ — що на добу можемо пропустити до Львова тільки три потяги. Надчисельні потяги належить обстрілювати і задержати. А що на поодиноких станціях між Перемишлем і Судовою Вишнею задержалось в наслідок нашого обстрілу більше потягів, то зараз же ранком по розпочатті завішення зброї, всі вони рушили один за одним у сторону Львова. Згідно з приказом ми пропустили три потяги, а 4-тий обстріляли і змусили задержатись таки на залізничнім шляху. Цей інцидент був причиною, що поляки з Городка вислали до нас на санях своїх парляментарів з білою хоругвою і сурмачем. Десь в половині дороги між Городком й Ебенав польські парляментарі задержались вимахуючи білою хоругвою. Я вислав до них чет. Каравана з двома стрільцями, які позав’язували їм очі опасками і привезли до постою куреня. Польські парламентарі зажадали, щоб команда нашого відтинку вислала негайно до Городка своїх парламентарів, де в присутності антантських відпоручників мали рішатись всякі спірні квестії і непорозуміння фронту. Про це я повідомив телефонічно команду групи «Рудки» й вона рівнож телефонічно назначила мене і пор. Михайла Ліщинського своїми парламентарями до Городка. По двох годинах очікування нам доручено відповідні повновласти та письменний протест проти того, що поляки посилають до Львова на добу більше ніж три поїзди. Маючи потрібні документи, ми знову позав’язували польським парламентарям очі і разом з ними, їхньою таки підводою, рушили в сторону Городка. В дорозі, між нашим і польським фронтом, відбулась знову церемонія розв’язування і зав’язування очей і над вечір ми опинились на залізничій станції в Городку. Нас прийняв англійський полковник Сміт, в товаристві італійського майора Стабіле та двох польських старшин. Ми виказались обопільно своїми повновластями, полагодили справу обстріляного потагу так, що надобов’азково пропустили його в дальшу дорогу до Львова та остали на станції ак контрольний орган потагів, щодо їх кількости та щодо надсилання війська, зброї й муніції. Цим парламентарем був а впродовж два дні. Коли ж завішенна зброї, згідно з умовою, почало автоматично продовжуватись на дальших 24 години, то комендант групи «Рудки», сотник Карло Гофман, відкликав мене з Городка, а на моє місце назначив чет. Оґродніка, старшину Дніпровської Гарматньої Бриґади. Тимчасом переговори в справі перемир’а затагнулись і завішенна зброї продовжувалось щораз то дальше на 24 години. Українська делеґаціа домагалась, щоб демаркаційною лінією між обома воюючими сторонами була ріка Сан. Знову ж польська сторона, під проводом франко-англійської місії ген. Бертельмі, жадала, чи пак диктувала, щоб ця демаркаційна лінія йшла рікою Бугом, вздовж границь повітів — Жовківського, Камінецького, Львівського, Бобрецького і Перемишлянського, аж до станції Вибранівка, а дальше вздовж південної границі львівського повіту та вздовж східніх границь повітів — Дрогобич і Турка (Це т. зв. лінія Бертельмі). Українська сторона не могла на це погодитись і в дні 1 березня 1919 р., о год. 4,30 вечором виповіла остаточно завішення зброї, так, що властиві бойові операції згідно з умовою мали початись щойно за 12 годин, тобто 2-го березня 1919 р.
По виповідженні завішення зброї обі сторони розпочали в приспішеному темпі свої бойові приготування — українці до дальшого продовжування офензиви, а поляки до її здержання і відбиття. В тій цілі вже в перших днях березня пересунено з-під Львова на наш рудецький відтинок два дальші курені УСС- ів, тобто — 4-тий курінь пор. Струця і 3-тий курінь пор. Іваницького, з групи «Щирець» — курінь пор. Михайла Ліщинського, з групи «Хирів» — курінь сотника Антона Ліськевича, з групи «Крукеничі» — курінь сотника Корабейка, з Самбора — пробойовий гуцульський курінь — чет. Гриця Голинського та V/36 коломийський курінь. Артилерію рівнож скріплено трьома батеріями, себто — батерією польових гармат сотника Поліхи, батеріею гірських гармат пор. Івана Балешти (мій шкільний товариш згинув у бою під Судовою Вишнею) та пів-батеріею далекострільних тяжких, 42-лінійних гармат пор. Костинчука. В той спосіб до повної офензиви сконцентровано на відтинку групи «Рудки» між Городком Ягайлонським і Судовою Вишнею 12 куренів піхоти й 8 і пів батерій артилерії. Бойовий стан цих сил виносив около 6 000 крісів, 90-100 скорострілів та 34 гармат.
В дні 6 березня, 1919 р. відбулась у селі Гошани, на приходстві, воєнна нарада, чи пак воєнна відправа, на якій подано нам до відома, у формі приказу, плян нашої дальшої офензиви на Вовчухи і Братківці. В цій відправі взяли участь: полковник Гриць Коссак, комендант ІІІ-го Галицького корпусу та його шеф штабу отаман Долежаль, підполковник Антін Кравс, комендант 8-мої самбірської бриґади, з шефом штабу поручником Шльосером, отаман Букшований, комендант бриґади УСС-ів, отаман Білокриницький,
