заслуженої кари та приділювали до запільних військових частин. Такий стан довів до цего, що фронт заперестав відсилати дезертирів до полевих судів й у власному заряді запровадив чи там відновив т. зв. «козацьку кару», себто хлосту киями. Цей традиційний козацький звичай удостоївся був навіть спеціяльного засідання Національної Ради, де поодинокі радикальні посли накинулись на фронт з лайкою і погрозами, мовляв молоді старшини дірвалися влади і катують безпомічних стрільців і т. п. Начальна Команда знала про ці настрої фронту і запілля, але не могла чи не вміла лиху зарадити. Її комендант ген. Павленко був лагідної вдачі, він тільки просив, а не приказував. Тому всі його запільні конференції з членами уряду, повітовими комісарами та виднішими політиками в справі належного підкріплення фронту старшинами і стрільцями та воєнним знаряддям не мали більшого успіху. Вони звичайно кінчились пустою балаканиною і паперовими резолюціями та ще більше причинились до поширення замішання, бо учасники таких конференцій, видячи грізну ситуацію, зневірювались у свій провід та почали думати тільки про себе й своїх близьких, а це ще більше деморалізувало широкі маси населення. Такі були наслідки нашої психічної демобілізації.
Хаотичні порядки і настрої запілля не оминули й рудецької групи на фронті. Ферменти почались у Дніпровській Гарматній Бриґаді. Наддніпрянські гармаші дізнавшись, що большевики дійшли до Збруча, а наддніпрянська армія подалась на Волинь, не хотіли вже воювати, бунтувались і підбурювали наших стрільців проти старшин та в різний спосіб сприяли дезерції. Дійшло до того, що декілька гармашів арештували й хотіли розстріляти коменданта 5-тої сотні чет. Володимира Каравана за те, що він покарав свого дизертира буками. На щастя мене повідомлено в сам час і я вспів ще вирвати його з рук розбішених гармашів. Я зарядив збірку 5-тої сотні і наддніпрянської батерії, а звертаючись до гармашів схвильованим голосом спитав: «що ви є — військо чи банда?! Коли військо, то маєте слухати наказів, коли банда, то треба вас роззброїти і віддати під польовий суд, а як польовий суд карає в часі війни, ви це добре знаєте! Розстрілом!» Ця моя відправа мала успіх, гармаші вже більше не мішались у наші справи, а щодо дизертирів, то й сами помагали їх виловлювати. Про цей інцидент я зараз повідомив команду групи в Рудках. У відповідь на це мене покликано телефонічно до Рудок. Тут комендант групи сот. Гофман поінформував мене дещо докладніше про безпорядки в Дніпровській Гарматній Бриґаді і про її бешкети в Рудках, та що корпусна команда носиться з гадкою розв’язання цієї бриґади, щоб не деморалізувати наших стрільців. При тому подав властиву причину, чому завізвав мене до себе, а саме: я своїм ІІ-гим куренем маю роззброїти курінь сотника Корабейка в Добрянах, який збунтувався і відмовив послуху. Роззброєння має відбутись у найбільшій тайні перед ворогом і по можности безкровно. Такий приказ прийшов з 8-мої бриґади в Самборі.
Щоб цей приказ належно виконати, ми вдвійку — тобто сот. Гофман і я виготовили ось такий плян: команда групи має негайно замовити в Самборі купелевий потяг для відвошивлення фронту. Як тільки цей потяг прибуде до Рудок, тоді команда групи видасть приказ щодо черги і реченців таких купелів. Першим має купатись курінь сотника Станіміра, а відтак курінь сотника Корабейка і т. д. Добряни, в часі купелі куреня сот. Корабейка, має тимчасово обсадити котрась із сотень пор. Тарнавського, а становище куреня сот. Станіміра має зайняти запасний курінь УСС-ів пор. Струця. Такий був нібито офіціяльний наказ з команди групи, а неофіціяльно — що мій ІІ-гий курінь мав відповідно обсадити залізничу станцію в Рудках і лісок перед станцією, і як тільки курінь сот. Корабейка прийде на станцію і зложить в кізли кріси, одна з моїх укритих сотень має нагло вискочити з укриття і взяти в полон (роззброїти) весь курінь. Три дні пізніше, тобто 8-го квітня, плян цей вповні виконано, курінь сот. Корабейка роззброєно, винних по карано — по козацькому — «киями», а всіх стрільців і старшин розділено між всі курені групи. В той спосіб мій ІІ-гий курінь значно підкріпився і ми зайняли з поворотом свої становища в Угерцях, Гошанах і Шоломиничах та позиції куреня сот. Корабейка — в Добрянах. В тому часі курінь пор. Ліщинського на приказ корпусу відійшов до своєї групи в Щирці, а його становище в Поріччю Ґрунтовім, Мальованці і Нойгофі обняв 4-тий курінь УСС-ів пор. Струця, що був у запасі на Рущині в Угерцях.
По роззброєнні куреня сот. Корабейка, прийшла черга на усунення головного огнища деморалізації на рудецькому відтинку, себто на розв’язання Дніпровської Гарматної Бриґади, в дні 15 квітня 1919 р. Бриґаду поділено на дві частини, а саме — три батерії: 2-гу, 4-ту і 6-ту перебрали гармаші галичани і з них утворено осібну артилерійську групу під командою сот. Омеляна Царевича і його адьютанта чет. Костика. Група ця дістала назву Артилерійська Група сот. Царевича. В дні 1 травня 1919 р. команду цієї групи перебрав сот. Омелян Бранднер, а сот. Царевич перейняв команду одної батерії. Другу частину Дніпровської Гарматної Бриґади, в силі 3-ох батерій відіслано над Дністер в район Жидачева і там її рівнож роззборєно. Після т. зв. фронтової купелі на станції в Рудках й усунення наддніпрянських гармашів з рудецької групи, запанував на нашому фронті знову порядок, дисціпліна зросла, дезерція припинилась, а обсада фронту, хоч зменшена, держалась бадьоро і кріпко. Тут застав нас Великдень 19-го квітня 1919 р.
Була весна в повному розцвіті, соняшна, весна з зеленню й квітами та оксамітним цвітом на деревах. В таку то пору мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, зарившись глибоко в землю, держав позиції між Городком і Судовою Вишнею, від Угерець Незабитівських аж до села Добряни включно. Погода була гарна, болото в стрілецьких окопах висохло, стало приютно. Рідка крісова й артилерійська перестрілка та гудіння артилерії десь далеко на право під Львовом вказували на те, що навіть у таке велике свято ворог не залишає нас у спокою. Вже на кілька днів перед Великоднем кружляли поголоски, що поляки приготовляються на наш Великдень до наступу і пролому нашого фронту. Тому бриґадна команда видала відповідні прикази, а в слід за тим і я в своєму куреневі зарядив гостре поготівля. На сам Великдень, як тільки почало світати я подавсь з ордонансом до окопів, провірити фронт та зложити сотням святочні побажання. Було погідно, тут і там пахкали крісові стріли, артилерія мовчала. Першою з черги була 5-та сотня чет. Володимира Каравана, що держала обсаду горбів напроти села Годвишні. Наближаючись до сотні нас збентежив якийсь підозрілий рух в окопах. Ми припали до землі уважно надслухуючи, чи випадково ворог не зайняв наших позицій. По кількох мінутах ми почули притишений оклик: «Пане вістун, дивіться, там знов хтось до нас підсувається, мабуть ідуть хлопці з паскою». Тепер вже не було жадного сумніву, що це наші стрільці і ми скорим кроком подались вперед. Мене зараз пізнали. Вискочив з рова чет. Кліш і одним духом радісно зголосив: «Пане сотнику і в нас Христос Воскрес, у нас свячена пасха, у нас Великдень». За хвилину з’явився комендант сотні четар Караван і ми дружньо стиснули собі руки, похристосувались та склали собі взаємно і всім стрільця сотні святочні великодні побажання. Після того ми пішли вздовж сотенного фронту. Всюди вітали нас радісним «Христос Воскрес»! Кожний стрілець хотів щось сказати, чимсь від душі з нами поділитись. Настрій був якось дивно піднесений, святочний. Я не пізнав своїх стрільців і спитав про причину і^ого настрою. Комендант сотні, вказуючи на стрілецькі окопи сказав: «Дивіться, пане сотнику, у нас пасха, сир, яйця й свячене — у нас справжній Великдень». Всі ці великодні ласощі доставило нам ось це нещасне, напів спалене й розбите, село Годвишня, що перед нами, між двома фронтами, польським і нашим». В міжчасі зголошені хлопці зближались до наших окопів, а через кілька хвилин привели до нас трьох сільських хлопців-школярів, в білих полотняних свитках, з клунками в руках і на плечах. Хлопці підійшли несміло, поздіймали нові солом’яні капелюхи і хором зголосили: «Христос Воскрес! — Татуньо і мамуня посилають вам свячене, абисьте боронили нашого села!» Цих кілька щирих й невинних хлоп’ячих слів зворушило нас глибоко. Мене щось здавило в горлі і сльози підійшли до очей. Ми мовчали, мовчали і хлопці, не знаючи, що зробити зі своїми капелюхами. Нараз зі сторони ворога впала сальва, кільканадцять крісових куль пролетіло зі свистом понад наші голови. Ми позіскакували до окопів і потягнули за собою хлопців. Тут щойно ми їм подякували і щедро обдарували, а один зі стрільців дав їм стрілецьку шапку. Показалось, що це був найцінніший дарунок. Хлопці таки зараз почали її оглядати і по черзі примірювати до своїх голов. Стрільці тішились і приговорювали всячину. Було весело в наших окопах. Стрілянина втихла зовсім і ми чимскоріш відправили хлопців додому, вказуючи, кудою мають йти, щоб не попасти під ворожий обстріл. Сходило сонце і на душі стало якось так легко, так добре. Я попращався і пішов дальше вздовж фронту — до 6-тої і 7-мої сотні. І тут було весело і гамірно, але не було того душевного підйому, бо не було нашого рідного, сільського свяченого. Сотні стояли в чистому полі, далеко від села і мусіли вдоволятись військовим свяченим пайком. Через цілий день на нашому відтинку був спокій, не було вбитих ні ранених — на землі був мир. Так пройшов Великдень у мойому курені 19 квітня 1919 р., на польському фронті.
Та не так спокійно було цього дня на право від нас, в районі 7-мої бриґади й дальше під Львовом, на що вказувало далеке гудіння артилерії. Над вечір прийшов алярмуючий приказ з корпусної команди, щоб група «Рудки» негайно стягнула з фронту курінь пор. Тарнавського і відіслала його до розпорядження 7-мої бриґади, де йшли вперті бої з поляками. Приказ виконано й ночію курінь пор. Тарнавського відійшов скорим маршем до Щирця, а команда групи «Рудки» перевела нову обсаду свого фронту оставшими двома куренями в той спосіб, що ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця обсадив Поріччя Ґрунтове, Мальованку, Нойдорф і У герці,
