обабіч залізничого шляху від Бортятина по Довгомостиська, І-шим куренем поручника Антона Тарнавського село Довгомостиська, куренем сотника Корабейка село Никловичі, а 1/24 куренем четаря Ясінчука село Дмитровичі. Курені окопались, а в важніших місцях обезпечились дротяними перегородами. Артилерія цього відтинку, в силі 22-ох гармат, зайняла становища: яворівська батерія поручника Івана Балешти — на схід від Бортятина, батерія сотника Поліхи за куренем сотника Корабейка, а 1-ший гарматний полк «Дніпровської Гарматної Бриґади», під командою штабскапітана Цибульського, і батерія двох тяжких гармат 42-ох лінійних поручника Костинчука розташувались у Никловичах. Команда групи «Судова Вишня» і V/36 курінь, як резерва, примістились в Довгомостиськах.
Польська Начальна Команда, заалярмована проломанням залізничого шляху Львів-Перемишль, почала поспішно стягати різні свої бойові відділи з цілої Польщі, включно з Познанщиною, до Перемишля й Ярослава для евентуальної оборони лінії Сяну. Коли ж однак побачила, що головний наш наступ звернений на Городок, а не на Судову Вишню — вислала з Перемишля групу генерала Александровича в силі З 000 крісів для поновного здобуття залізничої лінії Перемишль — Львів. В дні 11. 3. група ця зайняла два перемиські форти в Яксманичах і Селиськах, «завагонувалась» у Медиці і 12. 3. доїхала, без перешкод з нашої сторони, до Судової Вишні, де получилась з розбитками групи Бекера, що вспіла вже переорганізуватись й зайняти догідні позиції.
Про прибуття таких значних польських сил до Судової Вишні наша розвідка з групи сотника Ліськевича повідомила підп. Кравса, командуючого вовчухської ударної групи. Підполковник Кравс негайно звернувсь до команди ІІІ-го гал. корпусу з пропозицією — заперестати наступати на Городок і кинути більшість наших бойових сил проти Судової Вишні, звідки грозила найбільша небезпека. Корпусна команда не погодилась на це і дальше держалась первісного пляну щодо наступу на Городок. З того приводу прийшло до поважних непорозумінь між підп. Кравсом і полк. Коссаком, у висліді чого підп. Кравс враз із своїм шефом штабу пор. Шльосером подавсь до димісії. Димісію прийнято і 8-ма самбірська бриґада дістала нову команду в особах ген. Ґембачева (кол. старшина рос. інтендатури) і його шефа штабу пор. Якверта. В той спосіб ударна рудецько-вовчухська група в критичному моменті остала без досвідченого в боях коменданта-фронтовика, що в значній мірі причинилось до нашої програної в цьому районі.
Тим часом польські бойові частини, сконцентровані в Судовій Вишні, під проводом ген. Александровича повели акцію з метою привернення залізничого получения Перемишля зі Львовом і вже 13. 3. пішли наступом проти групи сотн. Ліськевича. По дводеннім завзятім бою удалось їм розбити яворівський курінь чет. Гриневича і зайняти Бортятин та коту 279. Звідси поляки завернули на південний схід проти 3-го куреня пор. Трача і 1-го куреня пор. Тарнавського та криловим ударом змусили їх відступити до села Милятин, після чого зайняли — Кути, Діброву і Довгомостиська в дні 16. 3. В цей спосіб поляки відсунули групу сот. Ліськевича від Судової Вишні і задержались на лінії Бортятин — Довгомостиська, чекаючи на підмогу познанців, які прибули щойно вночі в силі около 5-тьох куренів і 4-ох батерій під командою полк. Токаржевського.
Під натиском поляків з Судової Вишні наші бої під Городком від 12–17. 3. стали дефензивними тимбільше, що в цих днях стягнено з нашого відтинку аж чотири курені й поодиноко кинено їх в різні сторони для латання загроженого фронту. Гуцульський пробоевий курінь чет. Голинського відіслано до Братковець як корпусну резерву, а три курені бриґади УСС-ів розділено в той спосіб, що І-ший курінь пор. Івановича спрямовано під Янів, ІІ-гий курінь сот. Білинкевича на північ за Бортятин, а ІІІ-тий курінь пор. Іваницького звернено на Судову Вишню як скріплення розбитків групи сот. Ліськевича. На городецькому фронті залишилось усього чотири курені — два коломийські 1/24 і ІІ/24 на захід від Городка і два курені групи «Городок» на городецькім передмісті і в Черлянах.
В дні 18 березня 1919 р. прийшло до рішального бою за посідання залізничого шляху Судова Вишня — Городок. Ранком, о год. 4-тій поляки рушили до наступу в сторону Городка двома більшими групами, в силі около 10 батальйонів піхоти і 8-мох батерій артилерії. Група ген. Александровича пішла на північ, вздовж залізничого шляху Судова Вишня— Городок, а познанська група полк. Токаржевського на південь від цього шляху. До обопільного зудару прийшло на сильно укріпленій нами лінії Бар — Вовчухи, яку обороняли два слабі курені УСС-ів — 3-тий пор. Іваницького і 4-тий пор. Струця і курінь пор. Тарнавського з розбитками 3-го куріня пор. Трача, разом около 1000 крісів. Ці наші частини ставили ворогові завзятий, просто розпучливий опір до пізного пополудня, а понісши величезні втрати в людях і матеріялі, мусіли вкінці відступити назад перед переважаючими силами ворога. Дорога на Городок стала вільною, бо в міжчасі всі наші частини дістали приказ відступити на давні передофензивні, лютневі позиції.
Вночі з 18-го на 19-го березня група «Городок» згідно з наказом, залишила Черляни й городецьке передмістя та обсадила: куренем пор. Михайла Ліщинського — Поріччя Ґрунтове, Мальованку і Нойгоф, а куренем сот. Станіміра — Угерці Незабитівські, узгір’я між Годвишнею й Гошанами і Шоломиничі. Інші курені групи «Рудки» зайняли ось такі становища: новоприділений до групи курінь сот. Корабейка обсадив село Добряни, 1-ший курінь пор. Антона Тарнавського, скріплений розбитками ІІІ-го куреня сот. Ліськевича, укріпився в Путятичах і Никловичах, а розбитий ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця приміщено в запасі в Угерцях, на Рущині, поповненого доповнення. Прочі курені, тобто чет. Голинського, пор. Левицького, чет. Ясінчука, три курені бриґади УСС-ів, — І-ший, ІІ-гий, ІІІ-тий, та V/36 коломийський курінь відійшли до нового місця призначення. На фронті залишились чотири курені й один в резерві. Команда групи «Рудки» остала й дальше в Рудках з тим, що до неї приділено пор. Олександра Трача як шефа штабу. Так закінчилась наша т. зв. Вовчухська офензива.
На цій оборонній лінії група «Рудки» остала аж до 15 травня 1919 р. зводячи дефензивні бої, які мали місце головно від 20–24 березня під У герцями і Годвишнею та в районі Добряни — Путятичі, і які відперто з великими втратами для ворога. Після того запанував на нашому відтинку деякий спокій, перериваний зчаста артилерійським огнем чи зустрічною стріляниною стеж. Більших боїв у цьому часі в нас не було, бо поляки кинули свої частини на північ — на Яворів, Янів і Немирів та південний схід від Городка — в район групи «Щирець».
Тепер щойно фронтові старшини всіх трьох груп 8-ої самбірської бриґади пригадали собі димісію підп. Кравса, а порозумівшись із собою телефонічно, вислали до Начальної Команди депутацію під проводом сот. Федика з проханням назначити Кравса поновно Комендантом 8-ої самбірської бриґади. Прохання узгляднено, і з кінцем березня підп. Кравс обняв знову команду 8-ої бриґади з тим, що його шефом штабу остав пор. Якверт, бо пор. Шльосера приділено в міжчасі, як шефа штабу, до гірської бриґади отамана Перського.
По програній під Вовчухами запанувала у нас певного рода моральна депресія. Фронт і запілля почали себе взаємно обвинувачувати у нашій невдачі, шукаючи виновників. Ми сварились і дебатували, а поляки приготовлялись до рішального удару на нас. В тій цілі вони збирали бойові сили з цілої Польщі та поробили заходи в Антанти щодо стягнення армії ген. Галера з Франції до Польщі. Наш Уряд і Начальна Команда знали добре про ці приготування поляків, але не почали жодної позитивної акції. Замість того, щоб вияснити фронтові і запіллю, що Вовчухська програна, це тільки хибний стратегічний маневр та поробити енерґічні заходи щодо скріплення і вивінування армії по думці — «все для воюючого фронту», — як це мало місце у поляків по нашому проломі під Вовчухами, наш військовий і політичний провід стратив довіря у власні сили, надіючись на всесильну Антанту, мовляв — «прийде хтось і зробить чи дасть нам щось». До того причинилась в значній мірі й Найвища Рада Мирової Конференції в Парижі, яка саме тоді, за старанням поляків, наказала обом воюючим сторонам — полякам і українцям — здержати негайно воєнні дії та заключити завішення зброї, а відтак перемир’я. В тій цілі відбулися в Хирові 27. 3. 1919 р. ще одні польсько- українські невдачні переговори, які спричинили у нас в запіллі т. зв. психічну демобілізацію. Ця духова демобілізація причинилась до того, що запілля цілком занедбало фронт і еідносилось до нього більше обоятно як прихильно. Ніхто фронтом не журився, ні уряд, ні суспільність, і тому фронтовики чулись осамітнені й опущені та нікому не потрібні. Уряд і Начальна Команда поставили свою політичну карту всеціло на Антанту, та й радили і дебатували в нескінченість, а підлеглі їм військові і цивільні установи господарили по своєму, перетримуючи в себе надмірну кількість здорових старшин і стрільців та маґазинуючи безпотрібно всяке воєнне знаряддя, якого фронт так дуже потребував. Тимчасом армія на фронті розпливалась, дух її падав, а стрілецтво, що осталося на фронті було обдерте, босе і перемучене, без відповідного узброєння і без надії на краще, на будьяку зміну чи відпочинок. Це стало причиною, що стрільці, як тільки настала весна й потепліло, почали з фронту втікати, зразу поодиноко, а пізніше ці дезерції прийняли більше масовий характер, тим більше, що обставини за фронтом цьому сприяли. Цивільне населення радо тих дезертирів скривало — бо це ж свої люди, а польові суди були для них надто поблажливі і часто-густо їх звільняли від
