а ІІ-гий курінь сот. Станіміра обняв становища на узгір’ях перед Годвишнею, в Добрянах, Путятичах і Никловичах. Стан спокою на моєму відтинку продовжувався дальше аж до 25-го квітня. В цьому дні поляки, заохочені мабуть своїми успіхами під Львовом, повели наступ 3-ма куренями на мої дві сотні в Добрянах і Путятичах. Бій тривав повних два дні і ми не тільки що вдержали свої позиції, але ще в добавок зайняли лісничівку в Путятичах. Після цих боїв була ще одна спроба з боку поляків проломити чи відтиснути наш фронт в районі села Годвишня, але 5-та сотня чет. Каравана контрударом їхній наступ відперла. Занепокоєні цими ворожими випадами ми вислали до команди групи звідомлення з жаданням якнайскорше надіслати нам підкріплення. Та замість сподіваної помочі прийшов приказ, щоб ще більше укріпити свої позиції, бо поляки приготовляються до загального наступу на цілому фронті, а на яку небудь підмогу з нашого запілля числити не можна, бо запасних бойових частин у нас нема. В цьому ж приказі було повідомлення, що полк. Коссака усунено з команди 3-го корпусу, а на його місце назначено ген. Ґембачева в дні 25-го квітня.
З початков травня мене покликано до штабу групи і її комендант сот. Гофман в коротких словах поінформував мене про т. зв. Дрогобицьке Повстання, яке вже було здушене, та передав мені акт обжалування з польового суду в Самборі проти чет. Івана Вовка, коменданта 7-мої сотні мого ІІ-го куреня в ціли видання опінії, як він заховувався на фронті? В акті обжалування було заподано, що чет. Іван Вовк, комендант 7-мої сотні, ІІ-го куреня, групи «Рудки», 8-моі самбірської бриґади, ранений на фронті під Вовчухами, по виході зі шпиталя, був на відпусці вдома в Дрогобичі і тут з 13-го на 14-го квітня 1919 р. був учасником дрогобицького бунту, бо на чолі місцевого військового відділу причинивсь у значній мірі до усунення законної української влади. За це грозила йому кара смерти. Це мене заскочило і здивувало. Я знав, що в запіллі, а головно в Стрию і Дрогобичі є якісь безпорядки чи надужиття, але щоб з тої причини прийшло аж до явного бунту проти своєї влади та ще при співучасті мого бойового старшини, чет. Вовка, тяжко було якось повірити. Тим часом судовий акт обжалування вказував, що це не якась уявлена, але справжня дійсність. Тут ми, себто сот. Гофман і я, стали в обороні свого старшини-фронтовика і видали про нього як найкращу опінію, з проханням відіслати його якнайскорше на фронт до нашого розпорядження.
Наша інтервенція показалась успішною, бо бригадний польовий суд, по розслідженні справи, звільнив його від вини і кари. Чет. Іван Вовк прибув з поворотом на фронт, зголосивсь у команді групи, а відтак у команді куреня та обняв команду своєї 7-мої сотні. На цьому пості чет. Іван Вовк перебув цілу дальшу воєнну кампанію в Галичині і на Великій Україні та з рештками УГА діставсь до Чехо-Словаччини, де скінчив медицину і став лікарем на Закарпатті.
Катастрофа 15.5.1919 і панічний відворот
Паніка, це найстрашніший ворог армії, а здержання паніки, це найтрудніше завдання кожночасної воєнної тактики.
З приходом армії ген. Галера до Польщі, яку французи модерно озброїли, поляки повели генеральну офензиву на цілому українсько-польському фронті з головним ударом на праве і ліве крило УГА, в районах 1 -го і ІІІ-го галицьких корпусів. Наша група «Рудки», що входила в склад ІІІ-го корпусу, мала в той час всього два курені — ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця і ІІ-ий курінь сот. Станіміра і держала фронт від Поріччя Ґрунтового через Мальованку, Нойдорф, Угерці, Годвишню, Добряни, Путятичі аж по Никловичі включно. Напроти неї стояв ворог у переважаючій силі, около вісім батальйонів, в тому чотири познанських. В дні 15 травня 1919 р., о 3-тій годині ранку поляки почали свій наступ сильним артилерійським огнем. Відозвалась і наша артилерія і загуділо на цілому фронті. По півгодиннім артилерійськім двобою, рушила до наступу ворожа піхота, широким фронтом аж трьома розстрільними. Ми привітали їх крісовим і скорострільним огнем і заклекотіло мов у горшку. Обопільна стрілянина раз-у-раз кріпшала. Познанці напирали великою силою, кілька разів намагаючися вскочити до наших окопів, але без успіху. Короткими випадами та сильним огнем ми змусили їх до відвороту. Бій заєдно змагавсь і ні на хвилину не уставав. Десь коло 9-тої год. перед полуднем на моїм правім крилі, де був IV-тий курінь УСС-ів пор. Струця, стрілянина нагло втихла. Це був знак, що наші або поляки пішли вперед. Я вислав негайно туди розвідчу стежу. Показалось, що познанці, розбивши курінь УСС-ів пор. Струця, почали нас окрилювати. Треба було рішатись скоро, щоб не попасти в халепу і я дав 5- тій сотні приказ відступати бойовим порядком назад, почавши з правого крила та обсадити старий гошанський цвинтар. Скорими скоками сотня подалась назад у вказаному напрямі і зайняла догідні позиції Ha цвинтарі. Обстрілюючи ворога збоку, з лівого крила, ми здержали наступ, але не надовго. Надтягнула друга польська розстрільна від сторони Черлян, яка йшла просто на Гошани, щоб відтяти нам відворот. Ми знов були змушені покинути свої становища й обсадити село Гошани, обабіч битого шляху Львів-Самбір. Туди перла головна ворожа сила, щоб як найскорше зайняти місто Рудки, де була наша команда групи. По короткім спротиві з’явились у нас розбитки з моєї 7-мої сотні з під Никлович з вісткою, що поляки проломивши наш фронт в районі групи «Крукеничі» йдуть рівнож на Рудки. Треба було дальше відступати бойовим порядком під ворожим обстрілом. Терен був хвилястий і ми майже на кожному горбі ставили ворогові опір, аж поки опинились на узгір’ї перед самими Рудками. Приказів з команди не було жадних, бо телефонічне получения було зірване і я дальше діяв самостійно. Упорядкувавши сяк-так сотні ми пішли до протинаступу. Наш удар був такий сильний, що ворог не видержав і почав утікати. Ми пігнали за ними, але надсунула свіжа польська розстрільна і нас здержала. Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-тої сотні пор. Каравана та його чет. Кліша ранено, а команду сотні поребрала хор. Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись. Нараз хтось із стрільців крикнув: «В Рудках огонь!». Оглянувшись, я побачив величезний стовп чорного диму на мості в Рудках. Я дав моментально приказ до відвороту. Повним ґальопом рушили назад муніційні і скорострільні вози зі свіжими раненими, а за ними подалась і ціла наша розстрільна. Команди групи в Рудках вже не було, а міст підпалила жандармерія групи і рівнож опустила Рудки.
Горіючий міст частинно врятувало місцеве населення і наші вози змогли ще по нім переїхати. За Рудками мені в друге удалось зібрати свої сотні і ми подались до села Новосілки Гостинні, де мала находитись наша друга оборонна лінія. Переходячи попри приходство, нам на зустріч вийшов отець декан Ковальський зі своїм 16-літним сином-одинаком, Титусом, гімназіяльним учеником. Привітавшись зі мною, отець декан відізвавсь ось такими словами: «Маю одного сина і того віддаю вам, най іде там, де всі йдуть, заопікуйтесь ним». Після того ми попращались і відійшли, а отець декан ще довго стояв на місці, дивлячись за нами і своїм сином.
Опинившись за Новосілками, я побачив страшні наслідки польського пролому під Городком і Крукеничами. Весь наш фронт, як далеко глянути оком на право і на ліво, відступав в безпорядку. Фронтова лявіна сунула назад, на Самбір, здавалось, все пропало і жадна сила не зможе її задержати! До мене приґальопував на коні комендант групи сот. Гофман і в найбільшому поденервуванні дав ось такий приказ: «Станімір, ради Бога рятуй, що вдасться врятувати. За всяку ціну старайся здержати ворога в ось тих резервових наших окопах під Новосілками Гостинними». Сказавши це, пігнав ґальопом назад. Така поведінка коменданта групи викликала ще більшу паніку — бо є засада, що при наступі команда повинна бути якнайдальше від фронту, а при відступі якнайближче фронту. Цей поступок коменданта сот. Гофмана, роздратував мене до крайности. Я крикнув на вістового, щоб подав мені коня, а вскочивши на нього, повним ґальопом пігнав у сторону Самбора. Випередивши утікачів з фронту, я став їх завертати і гнати в напрямі Новосілок для обсади нашого фронту. Вистрашені і невдоволені з того стрільці тільки з трудом посувались у вказанаму напрямі. По кількох хвилинах такого маршу вони задержались і заявили, що дальше не підуть, бо старшини їх лишили. «Так!? Старшини вас лишили? Покажіть мені хоч одного старшину між вами, а я вже з ним розправлюся!» Настала мовчанка. «Значить, нема між вами старшин, отже не старшини вас, але ви старшин лишили, а діставши заячі вуха, женете на осліп наперед себе, самі не знаєте куди?» Я витягнув револьвер і скомандував: «Вперед, бо стріляю!» Повільно рушили з місця, забираючи з собою надходячих. Натовп вояцтва з різних частин фронту значно збільшився. Нараз юрба станула і сказала, що дальше не піде. Я погрозив револьвером по-раз другий. У відповідь на це, кільканадцять стрільців грізно станули переді мною, з крісами готовими до стрілу. Дим заскочений, я змірив юрбу гострим зором, сховав преспокійно револьвер, розпростер рамена і крикнув несамовито: «Стріляй вражий сину, стріляй! Мені однаково гинути від твоєї чи ляцької кулі. Стріляй!». Констернація і мовчанка. «Стріляйте! Не хочете — так я застрілю кожного, що не послухає мого приказу, а витягнувши бистрим рухом револьвер, скомандував по-раз третій:
