ІІІ-тий Галицький корпус переправився за Збруч в районі Ґермаківка—Іване Пусте, вночі, з 15-го на 16-го липня 1919 р. 8-ма самбірська бриґада того ж корпусу одержала приказ обсадити останню оборонну лінію перед Збручем, а саме: ІІІ-тий курінь пор. Данила Бізанца обняв оборону міста Борщева, ІV-тий курінь пор. Миколи Підгірного обсадив догідні становища перед селом Ґермаківка, а ІІ-гий курінь сот. Станіміра і І- ший курінь пор. Антона Тарнавського зайняли позиції на ліво від села Ґермаківки, захищаючи залізничий шлях і містечко Іване Пусте. Приказ звучав — за всяку ціну здержати ворога, щоб уможливити етапові і запасовим частинам перехід за Збруч та перевіз військового майна із потягів, що накопичились на лінії Борщів—Ґермаківка—Іване Пусте. Наші курінні обози мали помагати виладовувати з вагонів всяке воєнне майно, навантажувати на підводи та перевозити його-за Збруч. На фронті було спокійно. Щойно по полудні ворог рушив в наступ на Ґермаківку і Борщів. В Ґермаківці ІV-тий курінь пор. Підгірного, маючи догідні становища, задержав ворожий наступ, зате на відтинку ІІІ-го куреня пор. Бізанца ворог вспів вдертись до міста Борщева. Тоді ми одержали приказ знищити решту воєнного майна на двірці і перейти бойовим порядком за Збруч. Ми приказ виконали і знищили досить поважну кількість бензини, нафти, а то й соли (в тих товарах на Великій Україні відчувався діймаючий брак) і над вечір перейшли вбрід річку Збруч. Мій ІІ-гий курінь примістився на узгір’ї села Ніври, в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших приказів. Дерева були обильно обліплені спілими і сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, а то й голод, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий наказ не рушити чужої власности! Селяни прийняли нас недовірчиво, а навіть і ворожо, як небажаних австріяків. Вони боялись, що поляки підуть за нами війною і знищать їх село. Ми були змушені заночувати на тім же узгір’ї, обезпечившись сильно від сторони Збруча і від села. На другий день, вчасним ранком, ми рушили в дальшу дорогу і зполудня прибули до місця призначення, до села Фридрихівки. Тут ціла 8-ма бриґада розтаборилась на великому майдані перед селом, на кількаденний відпочинок. Вступ до села команда бриґади заборонила, бо селяни погрожували нам роззборснням. Мимо душного дня селяни ходили в довгих російських шинелях краєм села, гуртками й одинцем, щось говорили чи дебатували і ворожо споглядали в нашу сторону. Це нас непокоїло і пригноблювало. Невже ж це відпочинок для нас, струджених боями і форсовними маршами? Ми були змушені обезпечуватись заставами як на справжньому фронті. Дотого ми прийшли за Збруч цілковито неприготовані до дальшого ведення війни, так під зглядом прохарчування, як і належного узброєння. Наші обозні валки вспіли забрати з собою тільки невеличку кількість харчів і муніції, весь прочий воєнний матеріял ми були змушені залишити чи знищити перед Збручем. Галицькі вузькоторові залізниці доходили тільки до Збруча, а за Збручем були вже наддніпрянські, широкоторові шляхи, непридатні для галицьких потягів. Тому треба було переладовувати весь воєнний матеріял з галицьких потягів до наддніпрянських, а де не було залізничого получения, треба було весь той матеріял навантажувати на підводи та перевозити за Збруч. На це не було ні часу ні потрібної кількости підвод, бо ворог наступав нам на п’яти. В слід за тим УГА опинилась на Східній Україні так сказати б, голіруч, без належного запровіянтовання й узброєння. Вже по кількох днях нашого т. зв. відпочинку забракло харчів, головно хліба, а подекуди і соли. Подібно малася справа і з нашим австрійським узброєнням — крісами, скорострілами й артилерією, до яких австрійської муніції не було, а давна російська муніція ніяк не надавалася. Про це все Начальна Команда УГА вже в перших початках мусіла сама подбати тимбільше, що наддніпрянська армія не була в силі нам багато помогти, бо й сама находилась в подібному положенні з причини безнастанних боїв і малого терену запілля.
В той спосіб обі українські армії, галицька і наддніпрянська, найшлись силою обставин у т. зв. Камянець Подільському кітлі, замкнені з заходу поляками, а з півночі, сходу і півдня большевиками — у віддалі гарматнього стрілу від ворога. Був це вузький клаптик української землі, обмежений з півдня рікою Дністер, з заходу річкою Збруч, з півночі лінією — Городок — Ярмолинці—Бар, а зі сходу лінією — Ярошенка — Рахни — Вапнярка. Тут опинились обі українські армії і оба українські Уряди, Галицький і Наддніпрянський. Обі українські армії були в оплаканому стані — без зброї і технічного виряду, без муніції, харчів, взуття, мундурів і ліків. Обі в безнастанному відступі, здесятковані боями і форсовними маршами. До цих матеріяльних недостач долучились — загальний упадок бойового духа та безвиглядність критичного положення. Здавалось, що все пропало. Аж прийшла несподівана поміч, наша власна не чужа, з нашого таки нутра, з подільського чорнозему. Прийшло об’єднання обох українських армій — наддніпрянської і галицької. Під натиском фронтових старшин пішла жвава акція щодо реорганізації обох армій по думці — «фахові люди на відповідальні становища»! На протязі кількох тижнів, по тяжких зусиллях з боку обох Армій, акція ця увінчалась успіхом. В дні 10. 8. 1919 р. на спільній нараді утворено один спільний військовий провід т. зв. «Штаб Головного Отамана». Начальним вождем став Головний Отаман Симон Петлюра, начальником штабу, ген. Микола Леонтович Юнаків, проф. військової академії, його заступником — ген. Віктор Курманович, бувший старшина австрійського генштабу і шеф штабу Начальної Команди УГА, начальником оперативного відділу — підп. Долежаль, бувший старшина австрійського генштабу, а його заступником — сот. Кузьмінський, начальником розвідки — підп. генштабу Гриців. Обсягом діяння Штабу Головного Отамана — виключно оперативне керування обома арміями. Політичні і господарські справи належали до дотичних міністерств.
Пролом Кам’янець-Подільського кітла та здобуття, Проскурова і Жмеринки
Своїм переходом за річку Збруч УГА не тільки спасла себе, але й рівночасно врятувала Дієву Армію від неминучої загибелі. Армія ця, притиснена большевиками до Збруча і замкнена в Кам’янець-Подільському Кітлі, до того вимучена важкими дефензивними боями, не мала вже спромоги власними силами здержати ворога. Поява УГА за Збручем піднесла її на дусі, а рівночасно затривожила большевиків, які з нечуваним завзяттям почали перти на Кам’янець-Подільський з півночі, з району Проскурова і зі сходу, від Жмеринки, щоби в той спосіб перешкодити УГА зайняти догідну бойову позицію. Тому деякі галицькі бриґади (5-ту і 7-му) 1-го і ІІ-го корпусів негайно по переході на Велику Україну спрямовано на підмогу наддніпрянським частинам, що завзято відбивались, стримуючи напір большевиків. В дні 22. 7. 1919 р. видано відповідні прикази щодо пролому Ка-м’янець-Подільського кітла і зискання терену діяння, так конечного до дальших воєнних операцій. До того треба було опанувати проскурівський район та зайняти важний залізничий вузол — Жмеринку. В тій цілі частини Дієвої Армії — Січові Стрільці, Запоріжці та ІІ-гий галицький корпус рушили до протинаступу в район Проскурова і вже в першому дні, тобто 22. 7. розгромили ворога, при чому СС-и зайняли Смотрич, Запоріжці обсадили Солобківці, а підп. Бізанц з двома галицькими бриґадами підійшов аж під Зіньків. Розбитий ворог вивтікав у напрямі Проскурова. В дні 26. 7. 1919 р. Штаб ДА і Начальна Команда УГА видали спільно приказ до властивого наступу на місто Проскурів. Згідно з цим приказом наші частини рушили дальше вперед: Запоріжці, зломивши опір ворога, зайняли лінію Скаржниці—Райківці, а їхня кіннота захопила Кудринці і переправи через річку Самець, СС-и з невеличкими боями осягнули лінію Фельштин — Доброгоша, а ІІ-гий галицький корпус трьома бриґадами підійшов до лінії: Михалполя — Охримівці—Зіньків. Після цього концентраційним наступом здобуто місто Проскурів в дні 29. 7. 1919 р., до якого увійшли Чорні Запоріжці і 4- та галицька бриґада ІІ-го корпусу о год. 7-ій ранку. З Проскурова 4-та галицька бриґада, під командою полк. Чмелика, рушила дальше в погоні за ворогом. По двох днях маршу прийшло до більшого спротиву в районі станції Гречани, а відтак коло села Зарудя, де ХІ-тий курінь сот. Павла Іванова і 10-тий курінь сот. Ґаздейка 4-тої галицької бриґади, розбили большевиків дня 2. 8. 1919 р. та здобули два їхні бронепотяги дуже сильної конструкції, з 6-ма гарматами і 12-ма скорострілами кожний. Цей цінний трофей відправлено до ІІ-го галицького корпусу в Проскурові. Тут оба броневики переіменовано на «Галичина» і «Черепаха». Бронепотяг «Галичина» оперував весь час на відтинку ІІ-го корпусу, а «Черепаху» відставлено до розпорядимости Начальної Команди УГА.
Після зломання ворожого спротиву над річкою Богом, частини ІІ-го галицького корпусу пішли на північ і дня 4. 8. 1919 р. зайняли Староконстантинів. 4-га гал. бриґада обсадила район Кузьмин — Красилів, займаючи дуже широкий відтинок та маючи за собою річку, що в’язала цілий ланцух ставів з майже непрохідними болотами та одним тільки мостом на річці. В цьому непригожому районі 4-та бриґада простояла безчинно кілька днів. Большевики це використали, переорганізувались, а зібравши резерви, сильним контрнаступом вдарили по слабо обсаджених позиціях 4-тої бриґади та змусили її до відступу і залишення Старо-константинова в дні 10.8.1919 р. В той спосіб спільними зусиллями наддніпрянських і галицьких частин
