– Попросила мамка, – сказала. – Чи, може, піти забрати?
– А ти зможеш забрати?
– Зможу, – зморщила вона лобика. – Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.
– Ти вже й додому ходила?
– Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.
– А в якій столовці вона робить?
Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.
– Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, – сказав він. – Тебе я годую, а її не збираюсь.
– Але ж ти мене за це не побив! – наївно сказала Рая.
– Не забереш, то поб’ю, – вирішив її налякати.
Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника – треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.
– Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? – сказала солодко ряба. – Вона на тебе обідилася...
Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку – у тієї аж одежа закуріла
– А щоб ти пропав! – сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.
5
Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені – Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю – очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима – зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її “мамка”, з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. “Господи, – подумав він, – чортівня якась!” Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.
Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру – спала вона, як завжди, в костюмі Єви.
– А білизну собі не купила? – спитав.
– Ні, – відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.
– Чому ж?
– Не треба мені, – сказала байдужно.
– А в тебе не буває того... – він замкнувся. – Місячного?
– Ні, не буває, – мовила вона спокійно. – Це в мамки буває.
Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло – з-під пахви виглядала лялька.
– Ти що, спала з лялькою? – здивувався він.
– Ну да, – сказала вона й пригорнула ляльку до себе.
– А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? – спитав він із тремом у голосі.
– Нє, – сказала Рая. – Ти ж не лялька.
– Слухай, ти завжди була така дурна?
Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.
Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів тих чоловіків, що її били, – таке будь-кого може вивести із себе! Сам не тямлячи чому, схопив ту ляльку, вирвав її з рук і жбурнув на підлогу, аж квакнула жалібно. І раптом побачив, що вся вона зіщулилася, затулила руками обличчя, скорчилась – чекала, що битиме її.
– Не бий мене, не бий! – пропищала жалісно. – Не бий!
Він знову сів на ліжко, піт градом котився йому по чолі. Аж трусило його трохи: чого це вона подумала, що збирається їх бити? Чого це взявся видирати ту ляльку? Може, в неї все повторювалося так з іншими чоловіками – вона наперед знає, що має відбутися в тих стосунках.
– Раю! – сказав він тихо. – Я тебе не битиму, їй-богу! Але й ти щось зроби для мене. Прибери коли- небудь в хаті, приголуб мене, коли любимося, – хіба це так важко? Не хочу тебе проганяти, бо полюбив тебе. Хочу, щоб ти залишилась у мене, зрозумів сьогодні – без тебе мені життя порожнє. Чуєш?
Зирнув на неї: вона підтяглася на подушку, обхопила руками груди, ноги підтисла так, що не видно було й лона, й дивилася переляканими, несусвітськими очима.
– Ти що, ненормальна? – спитав, звишуючи голос.
Мовчала; очевидно, якийсь незрозумілий жах він уселяв.
– Ну, чого на мене так дивишся? – крикнув він.
Але вона дивилася так само. Підвів руку, щоб поправити собі волосся, і вона схопилася руками за лице.
– Боже мій, Боже! Хто тебе залякав отак, нещасну?
Сиділа заціпеніло, затулившись руками, а він уже відтанув. Повільно роздягся, погасив світло, ліг біля неї й почув, що вона сповзла з подушки й лягла побіч. Провів рукою по її тілу: було воно холодне. І він поліз на гору, як альпініст, чіпляючись руками й ногами, з якимсь відчаєм, злом та задоволенням, бо відчув: тільки так зможе повірити, що вона – не міраж, не частина його сну, не вигадка розпаленої уяви, не лялька, не витвір якогось неймовірного фантаста, не породження нічних тривог, не відчай самотнього чоловіка – вона реальна, як земля, хоч і прибита морозом і висушена вітрами; що в цьому світі не йому, а їй, можливо, потрібна ласка; тоді вона відтане, розмерзне і так справді може бути. Бо чого б це вона плакала й просилася, ще там, у Митька Гілляки, аби її привели до нього, чого б вона сьогодні поверталася сюди? Злизував з її вуст рештки помади, притискав її до себе, шепотів лагідні слона, але жодного відруху не почув у її тілі – лежала під ним як мертва.
І він відчув безнадію, що не зможе пробити цієї криги, в яку замурувалася, що в ній бозна-коли і бозна- як хтось зламав якусь важливу пружину; хтось її в дитинстві чи в підліткових літах понівечив – вона залишилася жити, але отака, як оце є. “Що ж мені з тобою, чудною, робити?” – думав він, лягаючи обіч і гублячи погляд у темряві стелі. А може, хай так залишиться? Зрештою, вигнати її він завжди зможе; прибирав, варив, прав і раніше він сам; з нею цілком задовольняє чоловічий голод, утримати її – не така вже велика затрата, зарплатня в нього нормальна й вистачить на двох; хай собі поки живе, адже вона тиха, тримається дому, а на сусідок-пащекух, на всіх оцих пилорамних Магаданш і рябих Надьок він чхати хотів. Одружуватися з нею не буде, було б навіть йому, Васі Равлику, з його добрим серцем, смішно брати собі таку жінку; зрештою, женитися він не поспішає, бо он той і той з його ровесників оженилися й тепер колотяться в домашньому пеклі. Ні, він не буде перевиховувати чи розморожувати цю дівчину-жінку, хай живе в нього як кішка чи собака, адже чого тільки люди не тримають у себе в хатах: змій, тигрів, левів, крокодилів, півнів, а один, як доводилося читати, завів собі в квартирі міської коробки коня. Вона ж, очевидно, за своїми повадками з родини кошачих, отож хай живе в нього ця кошача, поки не набридне їй чи йому.
Це були розумні, тверезі думки, він, Вася Равлик, оцінив їхню силу, а як приємно з тверезими й
