розумними думками вирушати в сон, адже сон – це нічні джунглі, невилазні зарості чорнобилю, лободи й лопухів, сон – це мертва бджола на зарошеному піску, сон – це заснуле на горищі кругле, схоже на паперову кулю, осине гніздо, сон – це равлик на стежці світу, може, й той, котрий удень стає хлопцем з околиці Васею Мілютенком, що його більше знають з прізвиська Равлик; сон – це шамотний їжак у заростях бур’яну, він підскакує до нього, щоб висмоктати з хатки, але Вася зовсім не бажає, щоб його висмоктав із хатки якийсь їжак, він миттю забивається в мушлю, і хоч їжак пробує вилизати його звідти, равлик тільки регоче подумки із марнотних їжакових зусиль. їжак присоромлено бреде геть, а равлик обережно висувається з мушлі, роззирається, прослуховує ніч локаторами ріжків, а коли впевнюється, що все спокійно, починає дертися на лопушиного стовбура. Добре знає, навіщо це йому треба, а треба йому видертися аж на верхівку, сісти на горішнього листка й дивитися на двері людського дому, де живе він у людській іпостасі вдень. Чинить це вчасно, бо двері безшумно розчиняються, і з них вихилясом виходить біла кішка. В неї світять, ніби два ліхтарики, зелені очі, шерстина поіскрює, бо місячне проміння електризує; кішка граційно сходить зі сходів, ніби ноги її в туфлях на високому підборі, – по доріжці, що веде до хвіртки, чути стукіт жіночих закаблуків: “Тук, тук, тук!” Кішка зупиняється, звук закаблуків при цьому стихає, кішка прислухається, обертається до дверей, які вже давно безшумно зачинились, і в минуті її, кішки отієї, не стало – розчинилася між ночі, як грудка цукру в склянці чаю. А він, равлик, тимчасом сумно похитнувся в люлі-листкові і з туги жував його соковиту плоть, смачну й поживну, треба сказати, а що мав чинити іще?
Хіба придумати собі крила, здивувавши цілий світ (“Равлик літає! Диво! Чудо!”), й полетіти шукати в цій темряві білу кішку? Але навіть уві сні не все можна придумати, бо не ти сон, а він веде тебе, бо ти летиш, чи повзеш, чи ідеш, куди він скеровує, отож сиди, равлику, на лопушиному листку, жуй собі його соковиту плоть, наповнюй примітивне черевце й сумуй, бо кішка зараз поза межею твого виднозору, вона знає, куди їй треба, з ким зустрітися і що чинити. Може, вона має в цій ночі таємне побачення з якимсь рудим котярою; може, вона ловить мишей, жаб чи рибу; може, вона має другого господаря, до якого стукає кігтистою лапкою у вікно, а тоді знову перетворюється в дівчину-жінку, і там тоді закипає така любов, що аж повітря в хаті клекоче. Равлик од таких думок позеленів на лопушиному листку, навіть світитися став, йому захотілося скотитися на землю й піддатися ризику бути з’їденим їжаком, а тоді покотитися клубком на звіди й розшуки білої кішки. І він би так і вчинив, коли б не творилося це уві сні. А оскільки він був равликом зі сну Васі Равлика, братом отого єхиди, котрий сидів у Васі в голові, то тільки й міг, що погойдуватись у льолі-люлі- листку і пити лопушиний борщ, запиваючи росою, що вже висипалася на травах та бур’янах, і уявляти, що в нього не крила виросли, а лопушині вуха, він плескає тими вухами об повітря, як жінка плескачем, коли розбиває в піну білки; отож Васі, чи точніше равлику зі сну, здавалося, що він летить, летить, як кінь, змилений та спінений, летить і кличе білу кішку, а хто коли в світі чував, як кличуть кішок равлики? Отже, равлик, а з ним його господар Вася, почали впадати у відчай, а єхида-брат тільки радів, бо й справді чудні речі діються в світі: Вася Равлик мав би заспокоїтися від своїх мудрих і тверезих рішень-думок, а він, дурний, сумує й гукає навіщось у ніч, а ніч, мав би він знати, – це одна із пустель, і цілком даремно посилати в неї крик радості чи відчаю.
6
– Ти, Вась, чогось на мене сердишся, – солодко проспівала ряба Надька, – а я можу щось тобі інтересне сказать.
– Чого б це я на вас сердився, тьоть, – сказав мирно Вася Равлик. – Я ту Магаданшу терпіть не можу, а не вас.
– Та Магаданша – вирвикорінь, – сказала ряба Надька підхлібно. – Голос її чого вартий. Я її теж терпіть не можу, Вась, щоб під нею земелька запалася, – ряба Надька красномовно плюнула, ще й ногою розтерла.
– Що ж ви мені інтересне хотіли сказать, – поцікавився Вася.
– Я твою маму ой як уважала! – наче не почула Васиного запитання ряба Надька. – І вона мене уважала, славна була женщина. Така славна, що я цілий день плакала, коли вона упокоїлася, пухом їй земелька свята. Хай їй на тому світі угоднички служать, славна була женщина. Тепер таких нема!
Вася Равлик поспішав на роботу. Зирнув на годинника – не мав коли розбалакувати з бабами, бо їм тільки на вудочку дайся. Ряба Надька миттю помітила його позира і те, що своєю розлогою похвалою Васиній матері не лише не збільшила його інтересу, а навпаки – притлумила.
– Така в мене на вулиці служба, Вась, що я все бачу, – сказала багатозначно ряба Надька.
– Що ж ви бачите? – спитав Вася Равлик.
– А те, що твоя, не знаю як назвать: чи вона жінка в тебе, чи там хто...
Змовкла, а він змушений був її нетерпляче підігнати:
– Ну?
– А те, що ти тільки на роботу, а вона з хати, така вифранчена, напомаджена, намазана. Чи, може, це у вас такий уговор?
– Ну да, тьоть, – не моргнув Вася Равлик. – Це вона до матері йде.
– Але ж її мати на Мальованці живе! – аж руками сплеснула ряба Надька.
– Ну, то й що? – не зрозумів Вася.
– А вона іде не на Мальованку, а в парк. Ти знаєш про це?
– Ну да, – сказав Вася Равлик. – Це вона до матері у столовку ходить.
Ряба Надька блимнула на нього, і її губи стали тонкі.
– Щось не знаю в тому місці столовки. І це так допізна вона в тій столовці сидить? Аж під ніч приходить. Знаєш ти про це?
– Ну да, – спокійно озвався Вася Равлик. – Це вона до сестри заходить.
Ряба Надька була розчарована.
– Ну, коли ти все знаєш, то оце я й хотіла тобі сказать. Мені діла до вас нема, коли ти все знаєш, то й гаразд, а по-моєму, вона в парк на танці бігає.
– Я, тьоть, про все знаю, – тільки й знайшовся він сказати і якомога самовпевненіше відійшов – це вчинити йому конче було треба, бо інформація рябої Надьки ніби обухом мого по голові вдарила. Зрештою, це певною мірою відповідало й тому чудному сну, що недавно йому снився – про білу кішку, яка виходила з дому в білих туфлях на високому підборі, а тоді в минуті щезала з очей. Загалом же вони з Раєю жили як звичайно: він годував її, прибирав у хаті, прав, а вона зранку лежала під яблунею – це бувало після ранкових любощів із ним, Васею Равликом, а по обіді завалювалася спати. Кількаразово пробував навернути до домашньої роботи і її, але знову зустрічав мовчазний, нездоланний опір і, зрештою, махнув рукою: хай буде, як є. Єдине, що його турбувало: приходячи, ніколи не заставав двері зачиненими, хоч щоразу наказував їй зачинятись. Вася Равлик не був заможний, але щось таки в нього було! Інше, що схвилювало, ба, навіть уразило Васю Равлика: Рая чудово знала, що свої походеньки треба тримати в таємниці, адже ходила на них тільки в його відсутність, а поверталася завжди так, щоб він порожньої хати не застав. Вася крокував, опустивши голову, під Просиновську гору – так йому було гірко, такий був засумований, такий пригноблений! Ні, на роботу не піти не міг, але щось удіяти було треба. Має він право на відгул, отож завтра тим правом скористається. Вистежить, куди це вона ходить, – це раз, а по-друге, переконається: чи й справді покидає хату напризволяще. Вася трохи заспокоївся, як завжди, коли йому приходили до голови розумні й розважні думки, але менш гірко йому від того не стало. Закурив сигарету й пив дим. І зирячи крізь той дим на світ, він зміркував: а що, коли вона й справді ходить на танці? Чи ж вони чоловік та жінка, що має аж так її пильнувати; чи має повинність вона й справді цілими днями просиджувати в хаті, спати чи загоряти, адже книжок не читала, а телевізор наганяв на неї міцний сон. Своїми походеньками вона йому прикрості не чинить, навіть по-своєму дбає, щоб він про те не знав, а як колись і не повернеться в його дім, то хіба того не треба сподіватися? Рано чи пізно, розважливо мислив Вася Равлик, їхнє спільне життя закінчиться – воно й так уже протяглося неприпустимо довго; за цей час вона брала від нього тільки те, що він їй давав, інколи щось незначне просила, але нічого ніколи не крала. “Стоп! – подумав Вася Равлик, – а за які гроші вона ходить на танці?” Може, в неї щось залишилося від тієї сотні, що їй дав на одежу, а може, забрала в мамки ту десятку, яку забрати він велів, а може, тієї десятки матері вона не давала – факт той, що Вася Равлик свої гроші ретельно перераховував і не міг не прийти до цілком правильного висновку: Рая не брала в нього ані копійки. Ну що ж, це теж його влаштовувало, але, певна річ, не задовольняло, бо попри всі розумні й тверді
