прикрощів. Коли я з вікна поїзда махав татові й мамі хустинкою, вітер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, і я не знав, чим собі зарадити. Спробував рукавом. Воно б нічого, та це не сподобалося жінці, що сиділа навпроти. Тоді я спробував шморгати. Це стурбувало чоловіка, що сидів поруч мене. Отож я просто облишив носа — хай тече. Тоді провідник сказав:
— Хлопче, хіба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!
Дядько Тео зустрів мене і повів через усе село. Найдужче мені сподобався кооперативний корівник. Він був чистий і світлий. Тільки сталася тут зі мною пригода. Я стояв у проході між коровами і тримався за дядька Тео. Я хотів дізнатись, як дояться корови, бо на техніці не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литці. З переляку я закричав, спіткнувся і впав у годівницю. І тут я побачив над собою мокрі коров'ячі морди, що дихали мені просто в обличчя.
— Дядьку Тео, допоможіть! Вони кусаються! — зарепетував я.
Але дядько Тео та інші селяни, що стояли поруч, тільки надривали животи зо сміху.
— Корова лизнула язиком, а він — у годівницю… Корови кусаються… Ха-ха-ха…
Лютий скочив я на ноги і зарікся робити надалі щось таке, над чим могли б посміятися селяни. Мені кортіло показати їм, що я за молодець. І коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селі) діти гукали мені вслід: «Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика!», я подумав собі: «Ви ще побачите, який я». Через кілька днів трапилася чудова нагода показати себе. Тітка Марта, дружина дядька Тео, дала мені великого голубого емальованого бідончика з кавою і корзинку з їжею — обід для дядька. Все це я мав однести дядькові Тео в поле.
— Він на картоплі за березовим гайком, — сказала тітка Марта.
Я нічогісінько не зрозумів. Як це дядько Тео може бути на картоплі?
— Він копає картоплю, — пояснила тітка Марта. — Второпав?
Я кивнув, але й це пояснення здалося мені кумедним. У нас же тільки діти копають, і то пісочок. Картоплю ж треба збирати. Тітка Марта розказала мені, як потрапити на поле, і я рушив. Вийшов із села і подався вздовж вигону; далеченько обійшов корів, добре пам'ятаючи пригоду в корівнику, і незабаром прийшов до лісу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанів, і мені стало моторошно. Вепри такі небезпечні! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.
Все було гаразд, але зненацька щось зашелестіло в кущах. Я кинувся до старої сосни і подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи підліз угору і, мов ганчірка, повис на гілці, заплющивши очі. Але нічого не сталося. То зашелестів заєць, а злякався він не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дірка). Та ще й в обід дядька Тео насипалося піску, бо я впустив корзинку на землю. Проте мені поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадів, коли вийшов із лісу і побачив поля.
Позаду був ліс, а попереду — березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубі пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горіло. А он там ще більше диму, і там, і там… Ліс горить!!! Миттю я повернувся і кинувся назад.
«Тепер я вам покажу, на що здатний, — міркував я. — Я врятую ліс, врятую село. Про мене напише піонерська газета, а в нашому класі всі заздритимуть мені. Може, мене навіть нагородять медаллю».
Я щодуху мчав і тепер уже зовсім не боявся диких кабанів. Незабаром у мене щось кольнуло в боці. «Це, певно, так завжди болить у бігунів», — подумав я. Тоді повернув голову набік і роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигін. Корови обмахувалися хвостами і пряли вухами, витріщивши на мене свої дурнуваті баньки.
— Дайте дорогу, скотиняки, горить! — крикнув я, але вони спокійнісінько обмахувались собі й зовсім не зважали на мої слова. Я прошмигнув під парканом і зробив ще одну дірку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!
Коли я влетів до хати, тітка саме куховарила. Побачивши мене, вона побіліла, мов стіна.
— Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопці?
Тітка стулила у мене на спині розірвану сорочку. Я навіть не пам'ятав, коли розпанахав її.
— Все це пусте! — випалив я. — Село… Я повинен врятувати село…
Тітка не розуміла, в чому справа. Вона тільки хитала головою.
Я напружив усі свої сили і закричав:
— Тітко Марто, горить!
— Ой лишенько! Де?
— Пожежа, пожежа! Ліс горить!
Тітка Марта вибігла надвір у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.
А тітка Марта теж непогано бігає! Вона зупинилась аж біля пожежного сарая, що над сільським ставком, і щосили закалатала в рейку, яка там висіла, ще й закричала так, що у вухах лящало:
— Пожежа, пожежа! Ліс горить!
— Я сам бачив! — закричав і я.
Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинків повибігали діти. Потім жінки. Останні з'явилися чоловіки. На бігу вони одягали пожежну форму. Сам бургомістр очолив пожежну команду. Він уже одяг каску, але був тільки в сорочці й штанях з підтяжками.
Я швидко розповів, де горить. Чоловіки відчинили пожежний сарай і гуртом витягли помпу. Привели коней.
— Недотепи! — закричав бургомістр. — Назад помпу! В лісі ж нема води. Помпа нам не потрібна!
Принесли лопати. Приїхала підвода. Шестеро чоловіків із добровільної пожежної команди і я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.
Коні помчали учвал. Я міцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усі лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формі, але на ногах мав дерев'яні черевики. Інший встиг узяти портупею. Бургомістр забув пожежну куртку і, помітивши це, крикнув:
— Стій!
Кучер смикнув за віжки. Бричка зупинилась, і ми всі попадали одне на одного.
— Я забув свою куртку! — випалив бургомістр, поправляючи каску, що спала йому на ніс.
— Та хай уже буде так, — сказав він, трохи подумавши, і махнув рукою. — Поїхали, Йоганне. Ліс же горить!
Тоді я гукнув:
— Стій!
Коней вмить зупинили, і ми знову попадали одне на одного, а бургомістрова каска знову спала йому на ніс.
— В чім річ? — стурбувалися пожежники.
Я пояснив:
— Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.
Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомістр потер забитого носа і пробурчав:
— Сонько! Хіба підводою переїдеш через паркан?
Поїхали далі.
Тепер ми мчали лісом. Раптом я помітив на дорозі щось строкате. Спочатку я не розгледів, що воно таке, а коли розгледів, було вже пізно. Емальованого бідончика і корзинку дядька Тео розчавили колеса.
— Зупиніть! — гукнув я.
Кучер рвонув за віжки. Всі попадали, а бургомістр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носі.
— Хай тобі всячина! Що таке?
— Там обід для дядька Тео! — пояснив я, зіскочив із брички і побіг назад. Бідончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витік у пісок. Я ледь не завив зі злості. І нащо я залишив обід серед дороги?
— Поїхали! — закричали пожежники. — Діло не жде. У нас нема часу!
Ми помчали далі. Проїхали березовий гайок і опинилися там, де працював дядько Тео із своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на підводі, вся бригада збіглася до нас.
Я хотів щось сказати, але бургомістр заволав:
