— Хіба ти граєш у цей футбол, Альфонсіусе?
— Звичайно!
Вони засміялися і сказали:
— Прищіпки — це не сучасно. Тепер ми влучаємо із рогаток в ціль.
Я пішов подивитись, як вони це роблять.
На гілці дерева в міському парку хлопці повісили мішень із тонкого паперу. Вони понамальовували на тій мішені різних звірів і з відстані десяти кроків стріляли в них з рогаток. Ох, які то були чудові рогатки! Деякі дерев'яні, та найкращі — з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камінець, — шкіряний кружок!
Ось свиснув камінець, і там, де був намальований крокодил, вмить стала дірка.
Звісна річ, у мене теж мала бути рогатка і обов'язково металева. Я кинувся в льох — шукати стару парасольку. Із ребер від парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець із паралельного класу запропонував мені обмін. Я дав йому свій прищіпковий футбол і зіпсовану автомашину, а він мені — рогатку.
Це була добряча рогатка із ребер від парасольки. Дома я негайно заходився стріляти в двері — хотів випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала мені облуплену фарбу, і мені довелося полишити поле бою.
Через якийсь час я досить вправно стріляв з рогатки. Але через кілька тижнів рогатка мені обридла. Тепер я хотів навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирішивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенісними м'ячиками. Жонглер міг легко впоратися з шістьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тільки одного м'ячика. Гроші на нові м'ячики у мене, звісна річ, були, але вони лежали в скарбничці, тож я вирішив знову мінятися. На щастя, в четвертому класі саме ввійшла в моду стрільба з рогатки. Свою рогатку разом із колекцією щонайменше п'ятдесяти камінців я поміняв на тенісного м'ячика. Третього м'ячика я виміняв за магніт і кілька камінців із своїх запасів.
Тренувався знову в кімнаті. Та коли якось м'ячик упав на клітку Чистуна і мій папуга, мов божевільний, заметався, застрибав, аж пір'я полетіло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався і перейшов у двір.
Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тоді я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всі три м'ячики падали мені на голову.
— Терпіння, терпіння!
Ці слова нашого вчителя фізкультури пана Фількендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетів у вікно бельетажа. З вікна визирнула якась жінка і, перш ніж віддати м'ячика, прочитала мені довгеньку нотацію. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.
Із парку мене прогнав сторож, — йому не сподобалося те, що я топтався по траві, коли туди падали м'ячики.
Скрізь, де тільки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтіли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б піти в цирк до жонглера і попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то відразу ж побіг туди, але тільки-но повернув за ріг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я підфутболив м'ячика ногою. Він залетів аж на дах якогось сарая і зник. Я хотів дістати м'ячика і відчинив хвіртку в той двір, де стояв сарай. Але тієї ж миті й зачинив хвіртку і так врятувався від великих жовтих зубів пса-боксера.
Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, і я відмовився від свого наміру опанувати цей фах.
Засмучений повернувся я додому і раптом побачив кількох хлопців із саморобними візками. Тепер я знав, що мені робити: змайструю візка. Непотрібні вже тенісні м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зіпсованого компаса я поміняв на четверо коліщат із осями від дитячої коляски. Фанери я дістав — у торговця огірками. Тато допоміг мені майструвати. Так з'явився на світ неоковирний візок. Я нарік його «Кометою», а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посів третє місце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).
Під час змагань у кар'єрі, де раніше добували гравій, я йшов другий, коли у мого візка зламалися осі. Мене «диспропорціонували»! Я довго сперечався з нашим суддею Ервіном, доводив, що це називається не «диспропорціонувати», а «дискваліфікувати». Та хіба може спортсмен сперечатися з суддею?
Я міг би ще багато розповідати про свої обміни. Я дав четверо коліс без осей одному другокласникові, що саме почав майструвати візка. За них я одержав п'ять свинцевих фігурок звірів, кульку, яка дзвінко клацає, коли її кинеш на землю, і маленького гумового м'ячика. Власне, все це мені не було потрібне, але тих коліс я не міг більше бачити. Наступного дня Тео запропонував мені свої автомобільні окуляри за мої коліщата. Я кинувся до того другокласника — хотів умовити його помінятися назад. Але той глянув на мене і сказав:
— Обміняне лишається обміняним. Забирати назад — це все одно що красти.
Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я віддав Петеру свинцевих звірів, кульку і гумового м'ячика за сорок картинок із сигаретних коробочок і кілька трибочків од кишенькового годинника. Із трибочків вийшли чудові дзиги.
Саме тоді, коли я виміняв картини і трибочки, у наш клас прийшов Юліус. Він приїхав із своїми батьками з Рудних гір. Юліус розмовляв якось кумедно, зате чудово різьбив по дереву. Ми не повірили йому, коли він показав нам деякі речі й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:
— Ні, ні! Ти купив їх у магазині, у відділі подарунків. Там завжди стоять баранці та олені.
Наступного дня Юліус приніс у школу ножа, шматок дерева і після уроків у нас на очах вирізав чудову фігурку собачки. Нам фігурка дуже сподобалась, і ми всі захопилися різьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б виміняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класі. Я дав йому за ножика сорок картинок від сигаретних коробок, усі трибочки, дві струни від мандоліни, велику нитку для паперового змія і три свої найкращі кольорові олівці. Щоправда, виміняний ножик не дуже подобався мені. Одне лезо пощерблене, друге іржаве і весь він був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрібен мені. Я взяв його і поспішив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалків і заходився вирізувати. Мама сварилася, бо по всій кімнаті валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечері:
— Хай працює — це тренує руки й очі.
Він оглянув мою роботу і висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправді то була козуля, і я сердився, що він того не помічав.
Потім тато взяв у мене ножика, оглянув його з усіх боків і сказав:
— Оце такий став той ножик, що я подарував тобі? Він же в тебе зовсім недавно, а здається, ніби його знайшли в кургані під час розкопок.
Що я міг сказати? Я вдавав, ніби з ножем нічого не сталось, а тим часом думав, що б його відповісти. Раптом ніж наче обпік мені руку. Краще б я викинув його — адже це був мій ножик! Серед численних подряпин я розгледів на ньому дрібненькі літери «А» і «Ц». Отак мій ножик знову повернувся до мене.
— Що ти з ним зробив? — запитав тато, і я з острахом помітив зморшку у нього на лобі. На щастя, в цю мить зайшов наш сусіда і запросив батьків на телевізор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.
Більше я вже не вирізую. Кому ж тепер поміняти цього ножика на ракетку для настільного теніса? Я так хочу стати чемпіоном нашого класу з теніса!
Чому називають мене «Вогняним Альфонсом»
Коли тато й мама сказали, що на осінні канікули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадів. Адже я ніколи не був у селі і, крім папуги Чистуна, не бачив жодної свійської тварини.
Вперше мені дозволили самому їхати поїздом, та ще й цілі чотири години. На жаль, не обійшлося й без
