лук.
— Назад! — крикнув він. — Ти ж порвеш мені всі снасті.
Але як подати назад, я не знав і геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки і попливло. Я нахилився, щоб дістати його, і впустив друге весло. Волосінь у татової вудки перервалась, і наш човен загойдався на хвилях.
— Що робити? — спитав я тата. — У нас тепер нема жодного весла!
Тато тільки сумно кивнув. Чим же веслувати?
— Може, руками? — запропонував я.
Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повільно. Тато мовчав. Я хотів був утішити його:
— Зате ми наловили такої гарної риби.
Але тато навіть не поглянув на мене.
Тільки десь о другій годині нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, і він дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна і пішли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обійти майже все озеро. Проблукали три години. Нарешті наша згуба знайшлася на другому боці озера в очереті.
Я роззувся, скинув шкарпетки і побрів у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я — інше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад ішли швидше. Дорогою я склав і тут-таки проспівав пісеньку про нашу рибалку:
Ловлю-ловлю, тягаю
І спритно підсікаю
Пліток та окунів,
Линів та коропів.
Рибинка є і в тата,
Що я поміг піймати.
— Припини свою дурну пісню! — гримнув на мене тато.
І чого моя пісенька йому не сподобалася?
— Тут же нема риби, щоб я її наполохав, — відказав я.
Далі я зробив цікаве відкриття. Наче якийсь кумедний сірий дзвоник приліпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зогляділись, як навколо нас загуло. Звідки мені було знати, що то осине гніздо? Тато став відмахуватися на всі боки веслом, але це не допомогло. Тоді я кинувся навтікача, тато за мною.
Ми ще легко відбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татові дісталось у праву щоку. Відразу ж після цієї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожній зупинці ми вискакували з поїзда і бігали примочувати вжалені місця.
Додому прибули не пізно. Мама дуже зраділа.
— Коли тато їздить сам, він ніколи не повертається так рано, — сказала мама.
Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню і переможно висипав рибу.
— Що ти на це скажеш? — спитав я маму, піднявши коропа Юмбо.
— Чудово! — захоплено сказала мама. — Пощастило ж татові!
— Та це я все сам наловив, — заперечив я.
Тато тільки махнув рукою і ліг на канапу. Мамі довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
— Наступної неділі знову поїдете на рибалку? — поцікавилася вона.
Тато заперечливо похитав головою.
— Ви ж стільки наловили цього разу! — не розуміла мама.
— Не в тому справа, — якось невиразно пробурмотів тато і затулився газетою.
Наспівуючи свою пісеньку, я пошкутильгав надвір, щоб розповісти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонеділі. Це ж так чудово — ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змією звалили тацю з пирогом
Скільки всього доводиться мені терпіти! Але найгірше для мене — це ходити в гості. Мені стає погано, вже коли мама каже:
— Не плануйте нічого на неділю. Поїдемо до тітки Анни.
Тітка Анна хороша — для мене у неї завжди є цукерки. Але всі приготування — вони просто жахливі. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас із татом, як слід поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листівку. Він зрадів і загукав до мене:
— Альфонсе, мій шкільний товариш запрошує нас до себе в гості на цю неділю. Ти ж його знаєш — ми з ним зустрілись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звісно ж, я пам'ятав його. Однак мені не дуже хотілося йти до нього в гості, бо я передчував, що від цього походу будуть самі прикрощі.
Настала неділя. Мама одягла мене в синій матроський костюм. Не люблю я такого вбрання — на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, і пильнувати, щоб ніде на костюмі не з'явилася пляма — привід мамі посварити мене. До костюма та ще білі гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як ті гольфи вже чорні, і знову мама сердиться.
— Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? — запитала мама.
— Ну, вітаюся, — здивовано відповів я.
— Ні, ти чекаєш, поки дорослі подадуть тобі руку, і лише тоді кажеш: «Добрий день». А взагалі, ти не повинен говорити, коли говорять дорослі.
Я кивнув і подумав: почалися готування.
Мама запитувала далі:
— А що після того, як привітаєшся?
— Ну, тоді сяду і буду їсти.
А то ж як іще?
— Зовсім не те, — заперечила мама. — Даси дядькові Альфреду руку й низько вклонишся.
— Не буду кланятись, — відказав я.
— Хлопець має рацію, — втрутився тато, що вже добрих півгодини морочився з краваткою — у нього ніяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собі отаке на шию!..
— Ось ти не носиш краватки, а сьогодні вдягаєш, бо ми йдемо в гості, — сказала мама. — І Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гості, їй не можна перечити, бо вона відразу починає сердитись.
До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не зміг навіть у вікно виглянути, бо мама безугавно повчала:
— Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собі найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
Я тихенько заперечив:
— Поганого шматка я теж не їстиму.
І так усю дорогу.
Татів шкільний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослі віталися довго. Тато відрекомендував маму, дядько Альфред — свою дружину. Тоді настала моя черга. Дорослі знайомилися і весь час приказували:
— Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода… роздягайтеся…
Я міркував, чи й мені треба щось сказати. Мені хотілося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирішив промовчати. Дядько Альфред потис мені руку.
— Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
