— Всі чоловіки за мною! Пожежа!
Я смикнув його за підтяжку.
— Та відчепись ти! — гримнув бургомістр. — Ти й так уже двічі нас затримав.
А мені ж треба було сказати їм щось таке важливе!
Чоловіки повсідалися на підводі, кучер смикнув віжки, і ми помчали далі. Тільки тепер дядько Тео помітив мене. Він кинув погляд на сплющеного бідончика у моїх руках і на мою розірвану сорочку.
— Що ти тут робиш? — запитав він.
Всі обернулися до мене.
— Він же виявив пожежу, — сказав бургомістр, потираючи свій червоний ніс.
— Стій! — крикнув я. — Негайно зупиніться!
Кучер рвонув за віжки. Всі попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомістра по носі.
— Прокляття! — заволав той. — З мене досить!
— Але ж пожежа! — вигукнув я.
— Де, де? — закричали всі.
Я показав назад на поле. Там же горіло! По всьому полю були розкидані маленькі вогнища, просто в небо здіймалися голубі димки.
— Та он і он — скрізь!
Вся добровільна пожежна команда спантеличено витріщилася на мене. Бургомістр скинув з голови каску. Засміявся один, тоді другий, засміялися також дядько Тео та бургомістр. Вони всі аж почервоніли від сміху, втирали сльози, а бургомістр тільки ляскав долонею по своїй касці. Він прохрипів:
— Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Після цього сільські хлопці більше не гукали мені вслід: «Чи бачили дивака — злякався коров'ячого язика», а дражнили мене «Вогняним Альфонсом». Я попрохав дядька Тео нічого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишенькові гроші я куплю їм нового емальованого бідончика, може, тоді вони й не напишуть. Картоплі ж тепер і в рот не беру через ту пожежу. І якщо про цю справу взагалі надрукують, то тільки на тій сторінці, де вміщують жарти.
Як мені на сходах зустрівся лев
Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся із засідання ради дружини і запропонував нам влаштувати змагання, хто найбільше збере макулатури. Всі охоче погодилися. Мене обрано відповідальним за збір макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирішили ходити по квартирах, дзвонити і питати, чи є непотрібний папір. Адже макулатура має велике значення.
Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собі. будинок. Як відповідальний за збір макулатури по загону, я пішов у перший будинок. Візок ми залишили біля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсі. Починати слід було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пізніше. Двері відчинила чорнява дівчина. Пильно подивилася на мене і в'їдливо так запитала:
— Чого тобі?
Різкий тон запитання збив мене з пантелику, і, не знаючи, що відповісти, я вмить почервонів. Я страшенно серджусь на себе, але нічого не можу вдіяти з собою, коли зі мною так розмовляють.
Грюк! — і двері зачинились. Якусь мить я постояв, а тоді подумав: спробую ще раз, може, у неї справді є папір, і знову подзвонив. Чорнява дівчина вийшла знову.
— Чи ти не з тих дзвонарів, що ходять скрізь попід дверима та людей дратують?
— Ні, — пролепетав я. — Мені потрібен папір.
— І ти прийшов до мене? Купи собі, що треба, в магазині письмових приладь!
Грюк! — і двері знову зачинилися. Оце так початок! Але я відразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далі справи пішли краще. Маленька повна жінка дала мені цілий стіс газет. Я зрадів і сказав:
— Дуже вам вдячний, пані Таде.
Її прізвище я щойно прочитав на табличці. Жінка була така добра, що дала мені ще й невеличкого картопляного млинця. Я піднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвід. Але вже на третьому поверсі нести стало важко. Я тримав обіруч купу паперу і кульок із кістками. На четвертому поверсі теж дали чимало. Тут жив професор. Він познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого іншого непотрібу. Професор теж був дуже добрий.
Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папір униз було б легше. Підіймаючись на останній поверх, я хекав і кректав. Тут мені теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве міг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Під професоровими дверима сидів лев. Він пильно дивився на мене і не ворушився. Я блискавично відскочив назад і з переляку присів. Чи це не привид морочить мене? І ще раз скоса глянув за поруччя. Справді, там, втупивши в мене погляд, тихо сидів лев, немов приготувався стрибнути. А може, він почув запах кісток?
Куди мені тікати? Якщо я зроблю різкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, він теж кинеться за мною. Вислизнути у вікно надвір? Праворуч, поряд зі мною, було напіврозчинене вікно. Обережно я відчинив його навстіж і поглянув униз. Там чекав на мене мій загін біля візка. Я трохи висунувся і прошепотів:
— Я не можу вийти — лев не пускає!
Але говорив я пошепки, і вони нічого не зрозуміли. Тоді я сказав трохи голосніше:
— Лев! Обережно!
І обернувся. Та звір сидів собі й тільки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали мені язика і пішли до іншого будинку.
Я сів на східець і закляк. А лев сидів унизу і теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Більше я не міг терпіти. Покликати на допомогу? Два стрибки — і лев опиниться біля мене. Я міг утекти крізь вікно, але як спуститися на землю? Під вікном ріс каштан. Невисокий, щоправда, під ним трава. Почекавши ще з півгодини, я вирішив тікати. Тихенько взяв увесь зібраний папір (треба ж його врятувати) і викинув у вікно. Та якраз дмухнув вітер і розніс так тяжко зібраний папір, але одна пака впала просто під ноги якійсь старій жінці. Я хутко вліз у вікно і озирнувся на лева. Той сидів, витріщивши на мене очі, немов набрав у рот води. 'Я обережно переліз на товсту гілку. Каштан був не дуже високий, гілки — товсті, і все йшло гаразд. Лише кульок із кістками та латунні палички заважали мені. Я саме збирався пустити останню гілку, як хтось ухопив мене за штани.
— Ага, — загув чийсь бас, — то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах і витоптує траву? І папір це ти теж понакидав?
Це був двірник. Він дивився суворо і міцно тримав мене дужою рукою.
— Та ні, — пробелькотів я. — То не я.
— А що ж ти тут робиш? І чи не тебе впіймав я на цьому дереві?
— Ні, — сказав я. — Ви справді впіймали мене на дереві. Але я не пустун, я тікаю від лева. Я — піонер Альфонс Ціттербаке, збираю макулатуру.
— Отакої! Де ж узятися левові на каштані? — здивувався двірник. Він усе ще міцно тримав мене за штани.
— Та не на каштані! Він сидить під професоровими дверима, отож мені довелося тікати у вікно, — пояснив я.
Двірник зміряв мене суворим поглядом.
— Ходімо нагору! — наказав він.
— Ні, ні! — зарепетував я. — Не хочу, щоб мене зжер лев!
Тим часом навколо нас зібрався гурт людей. Вони перешіптувалися:
— Побачив лева і вискочив у вікно!
Хто засміявся, хто спохмурнів.
— А де ж той лев? — поцікавився один чоловік.
— Сидить отам на площадці, — відповів я.
