— Ну, чого ж ти, давай,— голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.
— До речі, про вірші,— сказав Пух.— Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого... Кхи, кхи... Хвилиночку...
— Та невже? — сказала Кенга.— Ру, любий мій...
— Віршик тобі сподобається,— сказав Кролик.
— Ти його полюбиш,— кувікнув Паць.
— Тільки слухай уважно,— порадив Кролик.
— Аби нічого не прослухати,— кувікнув Паць.
— Гаразд, гаразд,— сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.
— То про що ж у ньому йдеться, Пуше? — сказав Кролик.
Пух легенько відкашлявся й почав:
— Ду-у-же, дуже мило! — сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п'ятницю.— Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.
Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
— До речі, про вірші, — квапливо сказав Пух.— Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево — он там, праворуч?
— Де? — сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.— Ну, серденько Ру...
— Та ондечки, праворуч,— сказав Пух і показав за спину Кенги.
— Ні,— сказала Кенга.— Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
— Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево — он там, праворуч,— сказав Кролик.— Ру, хочеш, я тебе підсаджу? — І він узяв Крихітку Ру на лапки.
— А на тому он дереві сидить пташинка,— сказав Пух.— Чи, може, то рибинка?
— Авжеж, то сидить пташинка,— сказав Кролик,— якщо вона, звичайно, не рибинка.
— То не рибинка, то пташинка! — кувікнув Паць.
— Так воно і є, — сказав Кролик.
— Цікаво, а то шпачок чи дрізд? — спитав Пух.
— У тому вся й штука,— сказав Кролик,— чи то дрізд, чи, може, шпачок?
І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
— Ру, на місце!
І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
— Куди ж це Кролик подівся? — спитала Кенга, знову повернувши голову.— Ну як, любий Ру, все гаразд?
Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
— Кроликові довелося піти,— сказав Пух.— Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
— А Паць?
— А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
— Ну, гаразд, ми пішли додому,— сказала Кенга.— До побачення, Пуше!
Три велетенських стрибки — стриб! стриб! стриб! — і Кенга зникла з очей.
Пух подивився їй услід:
'Хотів би я отак стрибати! — подумав він.— І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!'
Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.
Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати; але тепер, коли Паць у Кенжиній кишені підлітав, як м'яч, у голові йому стрибала думка:
Якщо це зве ве
/
ве
веться
в них літа та
/
та
тати, —
я пташкою
не хо хо
/
хо
хочу
ста а а ти — ти!
/ / /
а а а
— УУУУУУУУ! — казав Паць, злітаючи високо в повітря. А опускаючись донизу, він казав:
—Ух!
І йому довелося цілу дорогу, аж до самісінької Кенжиної домівки: казати: 'Ууууууу-ух!', 'Ууууууу-ух!', 'Ууууууу-ухГ
Звісно, вдома, щойно Кенга розстебнула свою кишеню, вона одразу помітила, що її підманули. Спершу вона ледь не злякалася, та наступної миті збагнула, що лякатися нічого: бо ж вона була цілком певна, що Крістофер Робін нікому не дозволить скривдити Крихітки Ру.
'Ну, гаразд,— сказала вона сама собі подумки,— якщо вони такі, то й я буду така. Тільки тепер не вони з мене, а я з них покепкую!'
— Ну, любий мій Ру,— сказала Кенга, витягнувши Паця з кишені,— час нам спатки.
— Ага! — сказав Паць, силкуючись вимовити це 'ага!' якомога краще. Але після такої Стрибастої Подорожі 'ага!' вийшло не дуже вдале, і Кенга, мабуть, не зрозуміла, що воно мало означати.
— Спершу цюпці-люпці,— сказала Кенга веселим голосом.
— Ага! — повторив Паць, тривожно нишпорячи очима й шукаючи друзів. Та друзів тут не було. Кролик сидів у себе вдома й любесенько грався із Ру, відчуваючи, що з кожною миттю все дужче й дужче любить Крихітку Ру, а Пух, якому враз заманулося стати Кенгою, ще й досі стрибав на піщаній галявці посеред Лісу.
— Не знаю, як краще,— сказала Кенга ніби в глибокій задумі,— може, сьогодні тобі зробити холодну ванну? Адже ти дуже любиш холодну водичку, га, любий мій Ру?
Паць, який узагалі не терпів ніяких ванн, затремтів від обурення й, зібравши усю свою хоробрість, рішуче сказав:
— Кенго! Я бачу, настав час поговорити відверто!
— Який же ти смішненький та дурненький, любий мій Ру,— сказала Кенга, наливаючи у ванну воду.
— Я не Ру! — голосно сказав Паць.— Я Паць!
