— Пуше,— сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.— А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?
— Це дуже слушна думка, Пацю,— сказав Пух.— Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати її там не слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.
— Обов'язково? — стривожено запитав Паць.
— Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:
— Тірлім що? — спитав Паць.
— Бом-бом,— сказав Пух.— Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
— А хіба ти не сказав 'оце-то сніг'?
— Сказав, але то було попереду.
— Попереду тірлім-бом-бома?
— Та то ж був інший тірлім-бом-бом,— сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.— От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.
І він заспівав спочатку:
Він проспівав, пісеньку трохи по-новому, від чого вона стала ще кращою, а скінчивши, замовк і став чекати, коли Паць скаже: 'Так, Пуше-Пампуше, з усіх Спеціальних Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилося чути, ця — найкраща'.
Але після довгих і глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
— Пуше,— сказав він урочисто,— по-моєму, не так ноги, як вуха.
На цей час вони вже майже наблизилися до Сумного Урочища, де жив Іа-Іа. А що в Паця за вухами й досі було дуже сніжно і йому це починало надокучати, вони завернули до паркану, що обгороджував сосновий гайок, і посідали на хвіртці. Тепер сніг на них не падав, але холод усе ще дошкуляв. Тому, щоб зігрітися, вони шість разів підряд проспівали Пухову пісеньку від початку до кінця. Паць співав усі тірлім- бом-боми, а Пух — усе інше, й обидва в потрібних місцях вистукували паличками по штахетах.
Скоро їм стало значно тепліше, і вони змогли продовжити розмову.
— Я оце зараз думав,— сказав Пух,— і подумав я ось про що: я подумав про Іа.
— А що ти подумав про Іа?
— Те, що бідному Іа ніде жити.
— Що ніде, то ніде,— погодився Паць.
— Ти, Пацю, маєш хатку, і я маю хатку, і це, що не кажи, дуже гарні хатки. І Крістофер Робін має хатку, і Сова, і Кенга, і Кролик мають хатки, і навіть усі Кроликові Родичі та Знайомі мають свої хатки чи якийсь дах над головою, а бідний Іа не має нічого. От я й надумав: давай-но збудуємо йому хатку.
— Це пречудова думка! — сказав Паць.— А де ми її збудуємо?
— Ми збудуємо її тут,— сказав Пух,— біля оцього гайка, бо тут не буває вітру і тут я про це подумав. Ми назвемо цю місцинку 'Пухова Галявка'. І ми поставимо на Пуховій Галявці хатку Іа для ослика Іа.
— До речі, отам, за гайком, лежить ціла купа всяких палиць,— сказав Паць.— Я сам бачив. Багато- багато. Ну просто навалено цілу гору.
— Дякую, Пацику. Те, про що ти сказав, стане нам у великій пригоді, і за це я міг би назвати оцю місцину Пухово-Пацевою Галявкою, якби Пухова Галявка не звучала краще. А звучить вона краще тому, що вона пухнаста, а не пацикаста. А тепер — до діла.
Вони позлазили з хвіртки й подалися по палиці та інші деревини.
...................................
Крістофер Робін цілий ранок був зайнятий удома. Він подорожував до Африки й назад і щойно зійшов з корабля та подумав: 'Цікаво, яка зараз надворі погода?', коли це раптом до нього у двері постукав не хто інший, як сам Іа.
— Привіт, Іа,— сказав Крістофер Робін, відчиняючи двері та виходячи на подвір'я.— Як ся маєш?
— Сніг,— понуро мовив Іа.
— Еге, сніг.
— І мороз.
— Невже?
— Авжеж,— сказав Іа. — Хоча,— додав він трохи жвавіше,— хоча останнім часом землетрусів у нас не було.
— А що скоїлося, Іа?
— Нічого, Крістофере Робіне. Нічого важливого. Ти, звісно, не бачив десь тут поблизу хати чи чогось такого подібного?
— Якої хати?
— Звичайної хати.
— А хто в ній живе?
— Я живу. Точніше, я думав, що живу. Але, виходить, я там не живу. Ну що ж, зрештою, не в кожного, мабуть, має бути хата.
— Ой Іа, я ж не знав! Я завжди думав...
— Хтозна, у чім тут річ, Крістофере Робіне, але через увесь цей сніг і таке інше, не кажучи вже про бурульки, зараз у полі годині о третій ранку не так гаряче, як дехто гадає. Ніяк не скажеш, що там спекотно, якщо ти второпуєш, до чого я веду. Ні, ні, на спеку скаржитись не випадає. Де там! Одверто кажучи, Крістофере Робіне,— голосно прошепотів Іа,— але це між нами і про це нікому нічичирк — там холодно.
— Ой Іа!
— І я сказав собі: адже інші вельми засмутяться, коли я зовсім замерзну. Щоправда, ні в кого з них немає розуму, адже в голові в них сама лише тирса, та й та потрапила туди помилково; всі вони не вміють думати, але якщо сніг ітиме ще тижнів із шість, а чи й довше, то навіть хтось із них може сказати собі: 'А бідолашному Іа зараз, мабуть, не дуже й спекотно в полі о третій годині ранку'. Тоді цей Хтось захоче це перевірити. А ще згодом йому стане сумно.
— Ой Іа! — сказав Крістофер Робін, якому тут-таки зробилося дуже сумно.
— Я не мав на увазі тебе, Крістофере Робіне. Ти не такий. Одне слово, все це я веду до того, що я збудував собі хату біля свого маленького гайка.
— Справді, збудував? Та це ж просто диво!
— Справжнім дивом,— сказав Іа-Іа найпонурішим голосом,— справжнім дивом мені здається те, що, коли я йшов звідти вранці, вона там стояла, а коли я повернувся, її там не було. Взагалі це цілком зрозуміло, адже там усього тільки й було, що хата якогось Іа. Однак мене трохи дивує...
Та Крістоферові Робіну ніколи було дивуватися. Він хутенько заскочив до себе в хатку і ще хутчіше надяг на голову свого водонепроникного капелюха, взув свої водонепроникні чоботи й одягнув своє водонепроникне пальто.
— Ми зараз же підемо і все з'ясуємо,— гукнув він Іа.
— Часом буває,— сказав Іа-Іа,— коли якісь хтосі заберуть чиюсь хату, то там зостається кілька трісочок,
