Дівчата з нерозумінням переглянулись.
Хри-сти-ною.
А ти випадково не живеш у-уу... Як же його в біса? В Чорного Ворона, здається.
Христина ще раз глянула на Емону і лиш потім невпевнено кивнула.
Він задоволено клацнув пальцями.
Агов, Черниш! – звернувся він до свого напарника. – Угадай, хто до нас сюди попався!
А у відповідь тільки сопіння.
Агов! Ти мене чуєш?
І тут він спросоння як заоре на ввесь голос:
ШТРАФ-БААААТ!
Чого ти кричиш?
А чого мене будить?
А ти знаєш, хто у нас тут?
Якщо це не привид матері моєї сучки сибірської породи, то мені наплювати.
Поглянь-но на оту дівчину.
Напарник заглядає за його спину.
І що?
Її звати Христиною.
Я й питаю: і що?
Це вона.
Так ти не знаєш, що з нею робити? В Катюр відправ її, а перед цим можеш звести в комірчину погратися.
Що таке Катюр? – пошепки спитала Христина в Емони.
Тюрма така, кілометрів за триста звідси.
Е ні, я не хочу в Катюр! – кинулась Христина до грат. – Не поїду я в ніякий Катюр!
Поїдеш, не хвилюйся, поїдеш, – твердив Черниш. – А не поїдеш, так тебе довезуть... На швидкій. Куди ти дінешся?
Ні, ви цього не зробите!.. По якому праву?
По неписаному закону міських джунглів, зрозуміло?
Ви не можете цього зробити!.. Це неправильно!
А ну цить! – вдарив рукою об стіл міліціонер. – А то тебе ще посадять на строгий режим!
Дійсно, мовчи, Христино, – забирала її Емона від грат, – справді, гірше ж буде!
На її очі навертались сльози.
Не хочу в тюрму, не хочу!.. За що мене в тюрму?.. Що я такого зробила?..
Але було вже пізно: Черниш і його напарник вже почали заповнювати відповідні документи...
V
На ранок всіх відпустили, всіх, крім неї. Її тримали зачиненою і вперто не зізнавалися за що. На всі питання відповідали коротко й майже незрозуміло, потім їм це набридло й вони наказали заткнутися.
Йшли години, сонце підіймалось, по підлозі рухалась тінь. Христина сиділа, опершись об стіну, схрестивши руки на грудях, ніби спала. Насправді вона дослухалась до звуків: тупіт, скрипіння підлоги, ниття дверей, притихлі голоси, вуличний гамір, який долітав до неї з відчиненої кватирки. В голові звучала музика, дуже знайома музика: рівний ритм барабанів, басистий фон, під час якого чомусь здається, що ось-ось заквакає жаба, чуттєва імпровізація гітари та в довершення кілька нот від клавіш синтезатора для більшої мелодійності... В добавок приємний голос лоскотав барабанну перетинку:
Просто так... – безшумно шепотіли її губи.
Вона знає, звідки взялась ця мелодія – її вона чула під час репетиції у підвальному ресторанчику. Імпровізація гітари належала Чорному Ворону... Її нога тупала в такт.
Хтось обережно підкрався й розтормошив її.
Ходімо, – сказав суворий голос міліціонера.
Куди? – рефлекторно запитала Христина.
Побачиш.
Він грубо взяв її під руку, потягнувши до себе, щоб поставити її на ноги. Потім начепив наручники і потягнув за собою.
Їй здавалось, що вони йшли вічність. Було таке відчуття, що з кожним кроком коридор ще більше видовжувався, наче підігрітий у мікрохвильовці сир, коли відкушуєш його, а він розтягується, доки не перерветься. Вона боялася, що цей коридор розірветься прямо під її ногами і вона провалиться у підвал. Попід стіною стояли стільці, але їй не дозволяли сісти – тільки йти. Куди їй йти? Чому їй тут ніхто нічого не говорить?..
Вони зайшли в кабінет. Практично голі стіни, величезне вікно, біля якого стояв торшер, маленька канапа (хтось тут любить порозважатись в обідню перерву), ящики з паперами, сміттєвий кошик... А, так, ще стіл, за яким сидів насуплений чоловік. У строгому костюмі, з сумними очима, зі змащеним гелем волоссям сидів чоловік років сорока і з першої ж хвилини так вп’явся в неї поглядом, ніби ненавидить і призирає її мало не все своє життя (чи, може, він настільки рідко бачить молоденьких дівчаток?). Вона стояла прямо перед ним, слабка й беззахисна, і почувалася голою. Міліціонер тим часом тихенько присів на канапу, готовий підхопитися будь-якої хвилини й відвести її назад. Чоловік же відкрив шухляду свого стола, дістав звідки якісь документи, щось там написав, ще раз глянув на дівчину (чомусь він здався їй схожим на
