прокуратора Понтія Пілатова, здається, з римської історії).
Ім’я? – звернувся він до неї.
Христина.
Вік?
Дев’ятнадцять.
,,Молода, сучка,” – подумав міліціонер.
Місце проживання?
Вона запнулась, бо не могла згадати вулицю й номер будинку, де, втім, не так довго проживає.
Приютили її, як собаку, – підказав з кутка міліціонер.
Значить, бездомниця... – прокуратор все щось записував у свої папірці. – Національність?
Українка.
,,Можна було й не питати... В неї на лиці все написано – це очевидно!”
Можна сісти?
Ні.
Він продовжував опитувати її.
,,Жорсткий Пілат... Хто ти такий, щоб судити Христа?”
Можна дізнатися, у чому мене звинувачують? – обережно спитала Христина.
Прокуратор затримався на ній. ,,Дарма я спитала.”
Це, моя дорогенька, можна й самій вже знати.
Якби я знала, то не питала.
Бреше! – викрикнув міліціонер. – Все вона прекрасно знає! Підписуйте вирок.
Прокуратор суворо глянув на того, мовляв, і без тебе, дурню, знаю.
Він поставив унизу свій підпис і печатку.
,,Ну, привіт тобі, Катюр...”
Їй байдуже, куди вона їде, байдуже, що це за місце, куди вона приїхала, і начхати навіщо. Тут пахло злиднями, ненавистю, кров’ю та сечею, тут тварини перетворюються на людей, а люди на тварин, і не має значення хто ти і що ти – існує лише верховний начальник, але це не директор тюрми і навіть не Бог. Бог покинув цей занедбаний шмат землі, Диявол же сам боїться з’являтись серед цих похмурих стін. Вона приїхала сюди з однією метою: згнити у пащі кровожерливого дракона. А поки це станеться, їй є над чим подумати...
Христина мало що пам’ятала зі свого дитинства – свій перший похід до зоопарку, перший урок в незнайомому класі, вперше, коли вона серйозно захворіла... Ці спогади не були чимось важливим і були звичайнісінькими як і в кожної людини. Здавалося б, нічого особливого тут немає.
Найяскравіше дівчина пам’ятала самотню бездомну кішечку, яка прибилася до їхнього під’їзду: сіра, з густою шерстю, змокла від дощу та голодна вона навіювала жаль на маленьку дівчинку. Мама не дозволяла приводити бездомну до свого дому і Христині доводилося потайком красти із холодильника ковбасу та трішки молочка аби хоча б нагодувати бідну кішку. Вона не побоялася залізти на високу поличку, щоб зняти звідти покривало – тоді б кішці не було холодно, коли холодний нічний вітер без стуку заходив у під’їзд. Через кілька днів вона вже звикла до Христини, бігла до неї, терлася об руку мокрим носом, при цьому так голосно муркотячи, що аж закашлювалась. Шерсть її стала м’якою, пухнастою, ретельно вилизаною шершавим язиком, а очі, очі світилися блиском, на сонці він був більш зворушливим, що неможливо було пройти мимо, відірватися від нього. Вона мала надзвичайно зелені очі...
Тепер уявіть собі звичайний день, сценарій якого ви вже знаєте, адже він часто повторюється. Ви уявляєте, що сьогодні відбуватиметься, кого ви зустрінете, що будете говорити і навіть що будуть говорити вам. І закінчиться цей день, як і завжди, безглуздим поглинанням інформації через розумовбиваючий пристрій з плоским екраном, виконаний в елегантних чорних тонах з яскравою картинкою всередині, що просто гіпнотизує ваші мізки. Звісно, для дівчинки було важко уявити собі день в таких сірих тонах (дитяча уява не допускала таких випадків), та все ж на щось незвичайне вона не надіялась. Вона у піднесеному настрої спускалася по сходах, наспівуючи собі під ніс веселу дитячу пісеньку, яку щойно почула по радіо, що кричало з кухні на всю квартиру. Здавалося, вона чує його й зараз, будучи на два поверхи нижче. За вікном на небі густо зрослися хмари, дув вітер, зриваючи пожовкле листя й кидаючи його людям під ноги – та байдуже, начхати на все це, адже в її голові все було інакше: там росли пишні вічнозелені сади, веселка переливалася сімома кольорами, цвіло все, грало, танцювало в ласкавому промінні і не знало розпачу та горя...
Маленьку Христину трішки насторожило те, що кішечки не було в під’їзді, але ж мало що може бути. Можливо, їй захотіло простися під парканом і поточити кігтики об недбайливо кинуту дошку. Та коли вона почула знадвору крики хлопчаків, відразу з’явилися жахливі думки. У дворі дійсно зібралася купа старших хлопців, які півколом стояли в сторонці. Христину відразу схопили за руки й міцно тримали в кількох кроках від дійства. На її покритими слізьми очах носаками били цю безпомічну кішечку. А вона ж ось-ось мала окотитися! З-поміж криків дівчинка чула як стогне це боже створіння і вона кричала замість неї, бо в тієї, видно, вже не вистачало сил. Один із них раптом відлучився й незабаром повернувся з дошкою, яку він поцупив на будівництві сусіднього дому, – і давай її ще й дошкою!
Потім вона пам’ятала, як на колінах схилилась над тушкою, змушуючи литися останню сльозу. Було б безглуздо описувати, що вона відчувала в той момент: біль, відразу на світ, бажання помсти і все таке. Вона вважала – її вина в смерті цієї маленької тваринки, адже Христина могла б прихистити її до себе або ж знайти їй інший притулок. Вона могла б уберегти. Але ж вона не думала, що так станеться, не була в силі передбачити такий сюжет. Дитячий світогляд був напрямлений на сприйняття самого лише добра – зло не знаходило місця в її голові. Перед нею лежала дошка, та сама дошка, в крові... Взяти б її й скупати у кривавій річці, що бере свій початок з тіл юних убивць. Та де ж вони? Та чи спроможна вона на таке?
Христина сиділа на канапі. Погляд сфокусувався на одній точці. Збоку могло здатися, що вона просто дивиться телевізор... Але телевізор не був увімкненим.
То була не звичайна кішка дворова, які зграями водяться на кожному смітнику. Вона відчувала, що не все так просто, що це загадкове створіння для чогось таки стало на її дорогу. Це символ. От тільки чого? Для неї було важко зрозуміти. Приблизно так само, як зрозуміти, навіщо вона це бачила. Кому потрібно викривляти дитячу душу? Вона ще не встигла нічого зробити, щоб її калічити.
Безневинність...
„Доню, – з коридору пролився мамин голос, – ти вже зібралася?” Так, вони збиралися зайти до тітки в гості. Вона мало не забула. „Доню, ти мене чуєш?” Мати стояла в дверях і бачила, що Христина не реагує на її слова. Вона тихо підійшла сіла коло неї й легенько обняла. „Щось сталося?” Христина підняла на неї очі. „Ні.” – „Тоді чому ти сьогодні така?” – „Я просто задумалась... То ходімо?” – „Ходімо.”
Вона бачила свою матір у ванній. Її тіло було повністю зануреним у воду, а очі – відкритими. Шкіра, здалося, посиніла чи навіть позеленіла...
З крану ллється гаряча вода – підлога мокра навіть у коридорі. На плитці цвіла пліснява. Лампочка миготіла від перепаду напруги. Дзеркало повністю запотіло. Колись на тому дзеркалі вона малювала ведмедиків маминою помадою. Тоді вона вперше вдарила її. Христина досі це пам’ятала. А тепер вона не розуміє, що з нею? Чому вона на неї не реагує? Чому не встає?..
Чиїсь руки відтягують її, підіймають і несуть у найдальшу кімнату. То дядько Андрій, мамин новий залицяльник, майор, який силою підкорив тендітну жінку, швидко увійшов в довіру... настільки швидко, що вони збиралися через місяць одружитися. Христині було важко сформулювати свою думку про нього: дядько як дядько. Що тут такого? Він же просто зачинив її саму.
Потім поприходили люди, було багато шуму, до неї долітали уривки враз, але вона не могла їх зрозуміти. Дверну щілину постійно хтось заслоняв, ніби спеціально, щоб вона не бачила, що там робиться, а коли відступав, то в коридорі творився такий безлад, що їй і в голову не могло прийти, хто це все
