ДРУЖБА! Понимаешь или нет?
Співбесідник закивав головою.
Ну-ну?
И пришла она... Все.
Що ,,все”?
Конец.
Е ні-і... так не піде... Розказуй в деталях: мені інтересні такі історії.
Сопляк розговорився, причому розговорився не на жарт: розповідав одне, потім раптом згадувалось інше і він повністю переключався на те інше, зовсім паралельне до першого, описував пейзажі, елементи одягу, а якщо не пам’ятав в деталях, додумував, почав переповідати так, ніби стояв збоку, і навіть показував у діях. А той все підливав і підливав...
...С ним было весело пить, ходить к проституткам, иногда меняться ними, перестукиваясь через стенку... Ты не представляешь, как скучно пить одному.
Він вже геть захмелів.
Слухай, – штурхнув його незнайомець ліктем у бік, – а хочеш, щоб вона страждала? – його запитання несло в собі підступний відтінок.
Например?
Ну-у... так відразу і не скажеш... Варіантів надто багато.
,,Хочу, чтобы ее изнасиловали!.. Для женщины нет ничего позорнее, чем быть изнасилованной!”
Давай ми закинемо її в тюрму! – продовжував той, дихаючи на Сопляка несвіжим подихом.
За что?
Неважливо.
А так можно?
А чом би й ні? Ти ж знаєш нашу міліцію: їй тільки тикни на когось пальцем, вона відразу на того кидається, як голодний сен-н...бер-р-р-нАр на куріпку.
А если потребуется повод?
Я щось придумаю. Хоча це, мабуть, буде зайвим: у мене такі зв’язки в законі, що її ні за що посадять довічно.
Обличчя Сопляка виражало захват. Втім, потім йому закортіло виблюватись, і, поки шлунковий сік не підступив йому до горла, він запив його портвейном.
Чорний Ворон кілька хвилин сидів непорушно.
Ну что ты молчишь? – жалісливо мовив до нього Сопляк. – Скажи что-нибудь.
А що мені сказати? – в його горлі засів тугий клубок і він перейшов мало не на крик, аби він проліз далі. – Що б ти на моєму місці сказав?!
Сопляк розгубився.
Ты не виновен...
Чорний Ворон закрив лице руками. Коли ж знову відкрив його, не захотів дивитися Сопляку в очі.
Я був про тебе кращої думки.
Сопляк не знав, куди себе подіти.
Я хотел как лучше...
Для кого?
Тиша.
Для кого, я тебе питаю?!
Ну я...
Ти, ти та все ти!
Ты тоже...
Ні-ні, я тут взагалі ні до чого. Не я змушував себе нервувати та обгризати нігті до крові, не я запроторив невинну людину в в’язницю. Не Я!
Ты все-таки к ней что-то чувствуешь...
Ні. Абсолютно нічого.
Тогда почему ты так переживаешь? Разве тебе не все равно?
Це ще не дає тобі права розпоряджатися долями людей.
Но я...
Я б тебе вбив, – різко відмовив Чорний Ворон.
У Сопляка від тих слів мурашки табуном коней пробіглися спиною, як на іподромі. Раптом ним оволоділа холоднокровність. ,,Он не посмеет... Я его знаю.” Він дістав з-за пояса пістолет (носив його так, про всяк випадок) і кинув хлопцеві під ноги. Чорний Ворон закляк, немов довкола його ніг обвивалась гадюка – тікати пізно, а щось робити треба, інакше вкусить. Тремтячою рукою він підняв пістолет.
Неужели? – Сопляк явно переважав над ним своїм становищем: тепер той труситься, а він дивиться на нього звисока.
,,Ты слишком туго ко мне привязан и уже забыл, что такое запах свободы. Я настолько много значу в твоей жизни, что ты не можешь лишится последнего понимающего тебя человека во всем мире. Без меня ты не проживешь...”
Хтозна...
Христина з Емоною блукали темними лабіринтами лісу. Холод, страх незвідності, відсутність сильної половини, шелест збудженої вітром листви... Якщо зупинитися й прислухатися, то можна почути, як стукотять зуби й як тремтять коліна. Тому вони йшли не зупиняючись.
Ця тиша так лякає...
І раптом постріл.
Відчуття таке, ніби тобі вкололи нітрогліцерин в серце і воно відповіло миттєвим перезапуском, схожого на невропатичне сіпання. В голові пішло відлуння, від вуха до вуха. За одну секунду перед очима пробігло безліч сюжетів, безліч розв’язок, які неодмінно асоціювались з кров’ю. Хтось втопився в болоті з крові.
Першою оговталась Христина. Зірвалась, як риба з гачка, побігла, мов рись, а куди не знала. Її зір відмовився допомагати їй. Коли вона наштовхнулась на стояче тіло, обхватила його ззаду руками, ткнулась носом в потилицю, дихаючи гарячим подихом за комір. Здається, навіть сльози потекли по спині під сорочкою...
Відразу ж за нею прибігла Емона. Побачивши лежачий труп, вона зупинилась, коливаючись на носочках, мов на краю прірви.
Хто? – хрипло вирвалось у неї.
Я.
VI
Чорного Ворона взяли за руки й кудись потягли. Він нічого не чув, нічого не відчував навколо себе – він був у вакуумі, який відгороджував його від світу. Йому хочеться рвати на собі шкіру...
Гляньте – он там, здається, хатинка лісника.
