Він струснув головою. Звуки до нього доходили, наче з-під товщі води.
Христина помилилась: то не хатинка лісника. Більш схоже на покинутий сарайчик. І хто ж тут збирався оселитись? Незрозуміло. Проте це не мало значення. Головне, що в них з’явився дах над головою, більш- менш затишні стіни, сіно на підлозі, щоб можна було м’яко спати. Христина не лягла (Боже збав, ні!), вона впала на імпровізовану постіль, вся втомлена й знесилена за день. Зараз би тільки відпочити, хоч трішки відпочити...
От якби зараз була зима! Вітер, сніг, кучугури... Це все залишиться там, за вікном, у іншій реальності. А ти сидиш дома у теплі перед паруючим задухою каміном, посьорбуєш із горнятка темний гарячий шоколад, слухаєш музику. Не виключено, що це будуть ,,бітли”. Ти дивишся на вогонь і думаєш непристойності. Просто неможливо відірвати погляд від трьох речей, і коли споглядаєш за однією, мимоволі починаєш думати про іншу. Чомусь це завжди одна і та ж... Ти підводишся, щоб зробити ще шоколаду, йдеш на кухню. Там сиро, холодно й неприємний запах, коли відкриваєш дверцята холодильника. Поки заварюється шоколад, ти сидиш на табуретці. Це зовсім інша атмосфера, інший вимір. З-під крану капає вода, але ти однаково думаєш про секс. Проте мимоволі починаєш уявляти, як у помальоване морозом вікно заглядає ЩОСЬ і тієї ж миті щезає. Раптом із цього ж таки крану починає витікати блювота, а замість шоколаду заварюється кров. І вони витікає: спочатку на камфорку, на плиту, на підлогу й нарешті до ніжок табуретки, на якій ти сидиш. І тут розумієш, що не можеш встати, просто встати і вийти з цієї проклятої кухні.
Стоп! Чому їй захотілось так зіпсувати мрії про свій ідеальний вечір? Можливо, він перестав здаватися їй ідеальним? Тоді яким він має бути? Як вона його проведе? З ким?.. До чого тут ,,Michelle”? Чому завжди ця ,,Michelle”?
Та її почало хвилювати інше: куди дівся Чорний Ворон?
А він сидів собі на поваленому стовбурі осики, курив, дивився на темний ліс з пагорбу. Дівчина обережно підійшла до хлопця і тихо, майже непомітно, сіла біля нього. Їй чомусь здалося, що у повітрі пахне квітами. Пізні літні вечори завжди пахнуть квітами.
Мовчи... – прошепотів він.
Та й що тут казати? Вона й не збиралась з ним говорити. Хмарка диму піднімалася все вище й вище, прагнучи досягнути вершини неба, але мимоволі розтавала в повітрі, перемішувалась з ним, аж поки не зникала безслідно. За нею ж йшла інша і все повторювалось. Христина спостерігала за цим. ,,Мовчати? – подумки промовляла вона до нього. – Гаразд, якщо ти так просиш, я буду мочати. Та думок моїх ти не чуєш... принаймні зараз. Я знаю, про що ти думаєш, знаю, що ти хочеш зробити, знаю, як тобі страшно. Я знаю, знаю... Питаєш, чи осуджую я тебе? Не скажу. Це залежить від того, чи хочеш ти, щоб я тебе осуджувала. І не роби вигляд, ніби мене тут не має. Я ж близько, зовсім близько. Ти можеш торкнутися мене, ось так просто торкнутися – я не проти, я завжди буду не проти. Не будь вовком, не будь вигнанцем, не вий на місяць, прошу тебе, не вий. Ти не вовк, ти – кіт. Можеш посидіти в мене на колінах, котику мій, можеш дозволити себе погладити. Я погладжу тебе, а ти, якщо не в силах стримуватися, поплачеш. Я не подивлюсь на твої чоловічі сльози.” І Христина обережно поклала голову йому на плече. Потім, майже не задумуючись, мов по інерції, обійняла. Стиха і ніжно... ,,Котику мій, котику. Який же ти теплий!..” А він курив собі, наче нічого не помічав. Вона відчувала лише запах квітів.
Докуривши, він покинув її. Відштовхнув і покинув. Відштовхнув так, що вона неодмінно би впала, якби не оперлась рукою. Він кинув її, як непотрібну ляльку з розмальованим фломастером обличчям та з розірваною ніжкою. Він йшов не оглядаючись, не бажаючи помічати її. ,,Як знаєш...”
Дивний сон приснився їй, що нібито вона іде по доріжці, яка веде її по саду. Сад той великий, квітучий: всі кущі акуратно підстрижені, в кількох місцях стоять архітектурно виконані в стилі бароко фонтанчики, куди злітаються пташки напитись водички, навколо цих фонтанів та по обидві сторони доріжки ростуть квіти різної форми та кольору і з висоти пташиного польоту можна побачити живі малюнки, якими вони спеціально посаджені, а гіллясті дерева, листя яких блищало в сонячних променях, створювали затишну, прохолодну тінь. І от вона йде – поруч з нею іде Чорний Ворон. Поступово, з кожним кроком він почувався вільніше, що відобразилося на його діях: слова ставали дедалі теплішими, руки то показували в небо, то припадали до серця і, якщо збоку глянути, він чимось нагадував закоханого молодика, який якраз палко освідчується своїй обраниці. А що ж вона? Вона його не слухає й навіть не дивиться на нього: всю її увагу захопив казковий метелик. Він розгублено пурхав з однієї квіточки на іншу, ніби не знав, яка краща, на яку сісти, на якій сонця гріє дужче. І він полетів вглиб саду, до яскравих пелюсток, освітленим якимось небесним сяйвом. Христина, залишивши доріжку, біжить за ним, намагається уловити, але він вислизав практично з-під її пальців, не даючи володіти собою. Чорний Ворон кидається за нею, схоплює і тягне назад, до доріжки, щоб вони разом продовжили цей шлях. Юнак перешкоджає черговій спробі зловити метелика, яка могла б бути вдалішою за всі попередні. Отже, він її тягне – вона не кориться, виривається, хоче втекти від нього, тоді хлопець підхоплює її на руки й вже несе Христину, а вона досі намагається схопити метелика простягнутою в небо рукою, не зважаючи на те, що він вже надто далеко.
„І що це може означати?” – прокинулась дівчина з такою думкою.
Тоді він не розумів, що відбувається. Перед очима припливали якісь картинки, але він не сприймав їх за реальність. Раз за разом він знову переживав ту мить, коли перестав керувати своєю рукою, і щоразу його тіпало, наче від судом. Внутрішні органи стискало, як рука куряче яйце, в голові паморочилось, часом його нудило. Він не бачив перед собою нічого і дарма, що по дорозі йому не трапилась яма глибиною у два метри – він би з радістю згнив у ній.
В повітрі пахло кислуватістю. Гуляв вітер, зіштовхуючись з гілляками, від чого створювався ефект, ніби хтось іде позаду, слідкує за тобою. Чорний Ворон кілька разів зупинявся, прислухаючись до тиші, і один раз оглянувся. У такі хвилини він усвідомлював де він і що його оточує. Потім стискав узяту біля сараю копаницю, опускав голову і йшов далі.
Ноги самі принесли його сюди. З того моменту, коли він був тут востаннє нічого не змінилося: та сама берізка, той самий кривий і згорблений пеньок, те саме тіло...
Хлопець вибрав місце і почав копати. Довго копав, тричі робив перекур, знову копав. Ставало дедалі холодніше, проте по чолу тік піт. Відчувши, що більше не залишилось сил гребтися в землі, він відклав копаницю, пересунув бездушну плоть, вкинув у щойно вириту могилу і швидко присипав землею. Біля голови поставив більш-менш пристойний камінь, щоб знати, де зроблено поховання, а на горбу маленькими камінчиками виклав хрест – щоб розуміти, хто тут похований.
І тоді по спині пошкрібся справжній холод. Він розвів багаття і байдуже спостерігав за ним. Йому це щось нагадувала, проте він не хотів згадувати, що саме. Ті спогади були надто болючими, щоб про них часто думати. Майже, як ці...
Зараз ти сердишся на мене, – говорив він. – Не старайся заперечувати – я знаю, що сердишся. Тобі, скоріше за все, погано чути мене крізь товстий шар землі над тобою, який заклав тобі вуха і порвав барабанну перетинку, проте я буду сподіватися, що ти мене все ж чуєш. Ти цього не очікував? Авжеж. Я також. Але це сталось. Ненавмисно... Не віриш? І я. Справа в тому, що ти не можеш мені не вірити, тому якщо я так говорю, значить це так, хоча ми обоє знаємо, що це цілковита брехня. Так було завжди: ми довіряли одне одному, байдуже, правду казали чи ні. Я розумів тебе з півслова, а ти міг виразити мою думку точніше, ніж це робив я. Ми настільки звикли до нашого тісного товариства, що вже не зважали на образи, які підкидали одне одному по черзі, на докори сумління щодо дрібничок і на всяку всячину, щоб слугувало причиною для сварок. Не знаю як ти, а я відчував якусь ідилію... таке собі ідеальне подружжя. Чесно кажучи, якби ти народився дівчиною, я б з тобою одружився. А взагалі не знаю, як би я прожив своє життя без твоєї допомоги. От сиджу і думаю: як же я тепер без тебе? Повернуся додому, а там пусто й тихо. І ще
