велика. Але його дружина (ох, його дружина!) перераховує й ставить на облік кожну копійку, що завалялась в його кишенях. Якщо вона не дорахується більше, ніж півсотні, буде скандал – крики, суперечки, розбитий посуд й тріщання в голові до самого ранку. Розказати, куди подів гроші, він також не міг – вона миттю розпатякає все по селу, підуть чутки, що він вже не справляється зі своїми обов’язками, на нього почнуть косо дивитися (як на зрадника!), поки він не витримає й не піде... в небуття. Ні, такий сценарій не піде. Потрібно придумати щось інше.
Він глянув вниз. У дворику сільської ради під клейонкою стоїть старий, давно неїжджений автомобіль. Здається, там ще залишилось трохи бензину...
Дістав з шухляди ключі й положив їх на стіл. Знову повернувся до вікна.
Вийдете через чорний хід, побачите авто під сірою клейонкою з вицвілим малюнком метеликів – то ваше. Забирайте його і їдьте собі! Щоб я вас тут більше не бачив.
Сільський голова повертається – нікого.
Це був звичайний фургончик, привид з кінця шістдесятих, німецький повстанець проти війни, носій храму миру та любові. Ззовні покритий іржею, всередині – охайний. Під кріслом водія – порожня пляшка. Схоже, що сільський голова частенько сюди навідувався. Сидів, відпочивав, думав про високе, ховався від дружини... Можна буде коли-небудь в майбутньому прикрасити його червоними шкіряними сидіннями (вона так мріє про червоний шкіряний диван), низ постелити махровим зеленим килимом, верх – ніжно-блакитним, кермо оббити синьою бахромою, на дзеркало заднього виду почепити знак миру, а все інше розмалювати барвистими квітами. І вийде така собі хіпівська ностальгія. Чорний Ворон начепить окуляри, як у Джона Леннона, зав’яже бандану, візьме гітару. Вони будуть їздити по світу, плести намистинки і продавати їх – цим і житимуть. Ці намистинки будуть усюди. Вони прилипатимуть до їхніх босих стіп. Одного разу на три хвилини вона перестане плести – він гратиме ,,Michelle”.
А ще вона зрозуміла одне: їй подобається, як він веде машину.
Одиноко стоїть заправка, немов покинута перед весіллям наречена. Поруч вірна подружка – міні- маркет з найнеобхіднішими у дорозі речами. Нічого особливого: мінеральні води, сухарики, консерви, цигарки, журнали, шоколад, слабоалкогольки, пластівці, полуничне молоко, заморожені, котлети, зефір, набір олівців, тампони, носовички, аспірин, кава, проносне, музичні касети, презервативи і навіть одна спіраль невідомого року виробництва, а ще цвіль на стелі, жуйка на стелажах, недопалки під ногами, таргани під настільною лампою, і це не рахуючи специфічного запаху та загидженого сортиру. І в цій теплиці ще знаходиться одна жива істота (ні, це не фікус) – бензоколонщик, він же касир, він же власник цієї заправки. Уніформа, окуляри, ,,їжачок” на голові, ластовиння на носі. Він катається на стільці, обпершись ногами об стіл та затиснувши цигарку між зубами. Розглядає картинки в чоловічому журналі. Зацікавлено розглядає. Надто зацікавлено. Однією рукою тримає провокативний журнал, іншою – пестить себе в області геніталей... Раптом цю ідилію перериває гудіння автомобільного двигуна. Він падає з стільця. Лежачи на підлозі, додумується плюнути на цигарку й остаточно погасити об ніжку стола. Дістає освіжувач повітря й розпилює навколо себе. ,,Про всяк випадок,” – думає й підводиться. Йому не раз приходило в голову, що простіше було б просто здерти стенд з правилами безпеки й ні про що не думати. Та все якось забував...
Він вийшов зі свого сховку й, неначе каторжник, пішов працювати. Біля трейлеру стояли двоє: хлопець і дівчина. Хлопець схилився на дверцята, схрестив руки на грудях і неупереджено дивився вперед, час від часу щось відповідаючи дівчині, не повертаючи до неї голови. Дівчина була в точно такій же позі й щось говорила йому, стараючись зберігати спокій, проте по очам видно було, що вона нервує. Він же тільки відмахувався.
Повний бак, – сказав він, увертаючись від її питань.
Заправник кивнув. Поки він заправляв, чув такий діалог:
Не переживай, все буде гаразд, – запевняв хлопець.
Це тупо.
Ти навіть не знаєш, що я задумав.
Щоб ти не задумав, це тупо.
Мені начхати на твою думку щодо цього. Робитиму, як знаю.
Дивися, як би це не перетворилось в помилку... фатальну.
Ти перебільшуєш.
Нічого страшного.
Нічого страшного з тобою не трапиться, якщо перестанеш мені допікати й трішечки розслабишся... До речі, давай щось візьмемо в дорогу, аби знову не залишитись без вечері.
Вони пішли до міні-маркету. Бензоколонщик послідував за ними, і поки вони ходили між стелажами, прибрав своє місце, щоб не видавати ознак (а тим паче причин) свого сьогоднішнього падіння. Взяли не багато: кефір, крекери, печиво з родзинками, три пачки сухофруктів й чотири пляшки пива.
Це все? – дурне питання, яке звикли задавати усі продавці.
Так.
Прийшов час розплачуватись. Христина мимоволі напружилась й відвернулась. Вона не могла дивитися на це. А він просто дістав з кишені маленьку ампулу з білим порошечком і простягну його заправнику-касиру. Той відкрив ковпачок, взяв кілька порошинок собі на мезинець й зслизав їх язиком. Потім задоволено кивнув – ставка була прийнята.
Що це було? – запитала Христина, коли вони вийшли.
А що таке?
Ти... ти дав йому наркотик.
А що, по-твоєму, я мав би зробити?
Ну... не давати йому наркотик.
Тоді у нас не було б бензину і ми нікуди не змогли б поїхати.
Що на це сказати? Він був правим.
Скільки ще в тебе? – різко запитала вона.
Тобі навіщо?
Скільки?!
Одна!
Не бреши!
Одна!
Винюхав усі?
Я не наркоман... – майже пошепки відповів Чорний Ворон.
Ти ним був і в тебе залишилась прив’язаність.
Це було давно.
Тобі легко зірватись, – Христина зробила глибокий вдих та швидкий видих. – І будь-яка дурниця може знову зіштовхнути тебе.
Чому ти так думаєш?
Бо ти... ти... ти, через свої слабкості, вбив свого найкращого друга!
Я тебе захищав! – мало не криком виказав він.
Христина була просто ошелешена. А в нього починало крутити в животі.
Так, значить... – тремтливим, перериваючим голосом мовила вона. – Я винна у його смерті... Це я... я вбила його...
Ні, не ти, – більш лагідніше говорив він. – Пістолет був у моїй руці, я спустив курок. Не твоя вина, що він тебе підставив. Така в нього доля: якби не я, його застрелив би хтось інший. Це навіть добре, що роль вбивці дісталась мені, а не якомусь негіднику, – голос Чорного Ворона остаточно стих. За час мовчанки ніхто не насмілився щось сказати. Нарешті він підняв очі і запитав: –Вивернути кишені?
Не треба.
Він не послухався. Проте дістав лише одну річ із внутрішньої кишені куртки і простягнув її Христині. Вона пізнала маленьку книжечку у темно-синій шкіряній обгортці – її записник. Несміливо прийнявши його з рук, вона швидко гортала сторінки, але всі вони були розмиті. Тільки в самому кінці та й в середині на кількох сторінках можна було розібрати окремі слова.
