Чого тобі?
Замісник голови сільської ради хоче вас всіх бачити у своєму кабінеті, – швидко, як новорічний віршик, проказав хлопчина.
Вони недовірливо переглянулись.
Показуй дорогу.
Хлопчик миттю вийшов на подвір’я, не встигли вони й піднятись з лавки.
„А молодці! – думав Чорний Ворон, йдучи вулицею. – Самим боязко, так прислали цього шмаркача. Що ж буде далі?”
Раптом хлопчик спинився біля сільської ради.
Вам туди, – показав він рукою на ту будівлю. – Другий поверх, останні двері справа по коридору.
Чорний Ворон похлопав його по плечу.
Можеш бути вільним.
Вони пішли, а хлопчик ще трохи постояв, мов зачарований, поки хтось із шпани не покликав його грати в футбол.
В кінці коридору знаходився кабінет сільського голови. Звичайний собі кабінет радянського типу – таких повно в адміністративних центрах невеликих селищ.
Прошу сідати.
Вони опустились на канапу.
Сільський голова спершу ніби не помічав їх, дивився кудись над їхніми головами, роблячи вигляд, що споглядає картину, а сам думав, як би йому звільнитися сьогодні раніше і поїхати до свого товариша в сусіднє село пограти в шахи... ну, і напитися – як завжди.
Що ж це ви робите? – замріяно мовив він, беручи ферзя у своїй уяві. – Що ж ви нашому селу шкоду приносите? Як вам не соромно? Як ви...
Стоп, стоп! – перебив його Чорний Ворон. – Чому відразу ми?
А хто? – голова різко глипнув на них очима.
Я там знаю хто.
Я також не знаю. І секретар мій не знає, і комбайнер не знає, і бабусі на лавочках не знають... Хто ж має знати? Га? Я у вас питаю: хто?
А не треба в нас питати.
Так-так-так... – застукав він пальцями по столу. – Становиться дедалі цікавіше...
Його очі ставали дедалі хитрішими.
Ви причетні?
До чого?
До того.
Ні.
Ага! – він клацнув пальцями. – Тут то ви й попались.
На чому?
Все, годі гратися, – яка гра? Гра ще навіть не починалась. – Скажіть, ви знаєте Коркова?
Вони втрьох переглянулись між собою.
Поняття не маємо хто це такий.
Ось, ось вона – людська безвідповідальність!.. А він вас знає, дуже добре знає. У нього ж тепер стільки часу, щоб всіх позгадувати!
Ми не розуміємо до чого ви хилите.
Ах, не розумієте... Що ж, тільки для вас особисто я нагадаю вам позавчорашній день: ваш приїзд, вулиця села, машина, чоловік...
Так це ви про того, хто мало під колеса не потрапив?
Саме про нього. Бідний Корков...
А він, вибачте, помер? – несміливо, з деяким острахом спитала Христина.
Тьху-тьху-тьху! – голова тричі плюнув через плече й стільки ж постікав по своєму дерев’яному столі. – Боже збав, такого чоловіка відібрати! Добрий, працьовитий чолов’яга... Рук не покладає за роботою! А ви...
А що ми?
Вбити його захотіли, так?
Та якого чорта він нам здавався?! – підстрибнула від обурення Емона. – Ми його вперше в житті бачили, так навіщо нам це?!
З обох боків її взяли трохи вище ліктя й посадили назад. ,,Тільки давай без нервів, – радив їй Чорний Ворон пошепки. – Ще не вистачало, що нас через твою імпульсивність тут зразу ж розстріляли!”
Значить так: в мене ціле село свідків, без вини ви звідси все одно не вийдете, тому не варто навіть сперечатися. У вас є лише два виходи: або зізнатись, або з вами розправляться мої люди. Який вибираємо? Ну?
Стоп, – Христина пробуває налагодити контакт, – спершу проаналізуємо все по порядку. Свідки є? Прекрасно. Що вони можуть розповісти й підтвердити? Нумо, розкажіть нам!
Е-е... Ви викупили машину у Ковальського...
Добре, далі.
Голова почувався п’ятикласником, який не вивчив домашнє завдання і його якраз визвали до дошки.
Кхм-кхм... Ви... котили її... по вулиці...
Він не розумів, до чого це розповідає, і від цього ще більше нервував.
Чудово. Що було потім?
Ну, ви знаєте... – вимовив як трієчник на екзамені.
А ви?
І я. Потім ви стали і...
І?..
І? – Чорний Ворон ключився в процес затюкання сільського голови: подумав, що з колективними зусиллями він швидше розколеться.
Емона також так подумала, проте показувала це лише своїм виглядом.
...і спитали дорогу.
Дивовижно, як швидко поширюється інформація в тісному колі односельчан, чи не правда?
Правильно... правильно. А тоді?..
Тут його язик онімів, обличчя перекривило, а очі округлились, вирячились, неначе він сидів на унітазі.
Ой... – тільки й зміг видавити з себе.
Потім настав одиничний напад гикавки й він прикрив рот долонею. Аби не дозволити цьому повторитись, він взяв склянку води і залпом осушив її, як чарку горілки. Здається, навіть скривився так само. За тим піднявся, нервово заходив по кімнаті. Розуміючи, що від нього чекають якихось дій, присів на край столу з виглядом оптольмонога, що вперше побачив тостер, і уточнив:
Так ви не... – коротко і ясно.
Всі троє синхронно покрутили головами. Чоловік харкнув на підлогу. ,,Бісові бабки на лавочках! Теж мені ,,достовірне джерело інформації”! Вам би тільки на дорозі насіння продавати...”
Що ж це значить?.. Ви ні в чому не винні, а все село намірилось вас убити?
Ми в курсі, – зіронізувала Емона.
Що ж тепер робити?.. – ворухнув сільський голова сухими губами.
Може, розказати їм що й до чого? – відізвався Чорний Ворон. – Хай відчепляться від нас!
Марна справа: якщо вони щось вбили собі в голову, то це вже назавжди...
,,Ми помремо дурною насильницькою смертю. А я так хотів кинутися під поїзд!.. Тьху!”
Вам потрібно їхати звідси і їхати негайно.
Як же ми поїдемо? В нас ні транспорту, і грошей!
Чоловік зітхнув і відвернувся до вікна. Він міг би підкинути їм трохи грошенят – сума не така все ж
