вибратись, та дарма: павук вже вприскує сік. А-а-а... Боляче! Боляче! А-а...
Чого мовчиш? – занепокоївся Чорний Ворон.
А що? – Закліпали невинні оченята, які не розуміють, що від них хочуть.
Не хочеш говорити... – Він сумно опустив голову.
Ну дуже.
„Чорт! Тепер вона образилась!” І лаяв себе останніми словами, прикушуючи язика. „Молодець! – казав внутрішній голос. – З цього моменту тобі до її тіла зась!” – „Заткнись!”
Хлопець глянув на неї – вона все ще дивилася на павутинку. „А якщо я її зараз поцілую? Отак зненацька. Ні з того, ні з сього. Поцілую і все! Без попередження. Швидко, що вона не встигне нічого зрозуміти. І розтане в моїх обіймах.” Він дійсно збирався це зробити. Навіть встиг за кілька секунд роздивитися дівочі вуста – ось його ціль! Але сміливості вистачило лише сіпнутись, а далі йому перешкодила його власна рука, що сперлась між їхніми тілами. Христина звела на нього очі – він не витримав цього погляду, відвернувся. А вона посміхнулась. Звісно, їй не під силу прочитати його думки, розгадавши прихований замисел, але вона розуміла, що він винуватить себе у її мовчанці, і було дещо забавно спостерігати, як він ніяковіє з цього приводу. Він обережненько глянув на неї знову – ця легка посмішка, приязна й невинна, з кожним разом змушувала його ставати слабким. Йому здавалося, що коли її губи розтягувались, то десь натягувалась непомітна ниточка і очі... очі сяяли блискуче – в них вся загадка дійства. Як вони можуть так горіти? Чому він не згоряє в їхньому огні? Це відчуття з’являлося в нього кожен раз, коли вона посміхалася. Вуста розтягувались, очі запалювались – він шаленів; вуста відпружувались, блиск потухав – начебто заспокоївся. Та через деякий час це повторювалось – і знову трепет внизу живота. Зараз те саме: дивився на губи, на очі – йому не по собі. „Та вона ще зовсім дитина!” – так він думав, бо завжди був переконаним, що посміхатися можуть тільки діти: вони нічого не знають про життя, тому й радіють йому. „Душа в неї точнісінько, як у дитини – наївна і чутлива. Її потрібно оберігати.”
Чорний Ворон взяв в руку шмат чорного вугілля, ліниво виводив ним каракулі на стіні. То були звичайні лінії: вони пересікались, проходили поруч, закручувались в петлі, або ж не мали початку й кінця. Потім вже почали вимальовуватись окремі картинки – нерозбірливий, незрозумілий навіть йому набір рисок. З часом вони ставали все більш чіткішими.
Христина зацікавилась. Не повертаючи повністю голови, вона спостерігала за його рукою, за кожним рухом кисті, довгих тонких пальців... Він намалював жіночу фігуру і над нею написав: „Це ти.” Вона посміхнулась. Взявши інший шматочок вугілля, дівчина відповіла йому якоюсь закарлючкою та написом „А це ти”, і домалювала смайлик. „Не схоже,” – написав він. „Твоє також.” – „Принаймні, більше схоже на оригінал”... Отакі розмови на стінах.
В мене стерлось вугілля... Можеш відламати шматочок від свого?
І Чорний Ворон переламав, проте не поспішав віддавати. Він завмер, наче в очікуванні чогось, наче чекав на голос зверху, який підкаже, що робити далі.
Ну? Даєш?
Він простягає долоню і, тільки-но її рука торкається його пальців, раптом закриває її. Потім встає на припічок, якось дивно дивиться на неї, з підступом чи хитрістю, як злодій перед здійсненням свого геніального плану.
Тобі потрібно, ти і візьми.
Та перед тим, як вона схопить його, він робить крок назад і успішно приземляється на ноги. Мов кіт... Вона йде за ним, але він відступає; вона прискорює крок, а він біжить від неї – вона гониться за ним по всій землянці. Він же топчеться по ліжку, проковзує під столом, схоплює дівчину за талію і закручує її, аби в неї запаморочилось в голові, забігає за лавку і ставить її впоперек дороги, щоб Христина оминула її, дражниться, насміхається – поводить себе, як дитина. Не вистачає лише щирого дитячого сміху.
Він трішки заспокоюється, коли їй вдається загнати його в куток і притулити до стіни, але й тут він не поступається, не здається, не віддає... Вони хекали, в них грайливий настрій, вони готові далі продовжувати дурачитись, бо їм це подобається, вони хочуть цього і їм непогано разом... Як це важливо у скрутний час знову почуватися шаленими і безтурботними. Хай буде, що повинно бути, хай течіє несе їх у своєму хвості, хай хоч метеорит впаде на їхні голови – це неважливо. Він ковтає нові відчуття, а вона обожнює бачити його таким – справжнім.
На тобі зараз є ліфчик? – невимушено запитав він.
Вона не очікувала такого питання, тому не змогла відразу дібрати слів, щоб відповісти.
Зніми.
Перед тобою?
Так. Хіба ти соромишся?
Не хочу знімати футболки.
А ти й не знімай – витягни через рукав.
Вона все ще не наважувалась. Він вирішив допомогти: підступив ближче, однією рукою задер ззаду футболку, оголив їй спину, наосліп намацав застібку і легким порухом руки розстебнув її. Потім стояв і дивився, як вона розтягує шлейки й звільняє від них свої плечі, просовуючи крізь них руки, через лівий рукав виймає ліфчик і кладе його на стіл, при цьому не зводить очей з хлопця – ну що? задоволений?
Навіщо це було?
Він нахиляється до її вуха.
Тепер я бачу твої стирчащі соски.
Він явно тріумфував, що змусив її щічки покритися рум’янцем, і вона сердилась на нього за це.
А ти візьми і поголися.
Навіщо?
Вигляд у тебе кепський.
Нічого, переживу.
Ні, ти поголишся.
І чому ж це?
Я ж зняла ліфчик.
Це ще нічого не означає.
Ще й як означає! Послуга за послугу.
Подумаєш... Хочеш, я віддам тобі шматочок вугілля?
Мені воно не потрібне... Мені потрібно, щоб ти поголився.
Гаразд, за однієї умови: ти зі мною переспиш.
Ти знаєш, що я цього не зроблю.
Тому так цього і хочу.
Ти серйозно?
Ні, абсолютно ні.
Дражнишся?
Цілком можливо... Зніми трусики.
Не наглій.
Боїшся?
А поголитися слабо?
Ти знову...
Поки свого не доб’юся, я від тебе не відчеплюсь.
Хм-м... Чисто, як у моїх сексуальних фантазіях.
Не змінюй теми.
Тебе розмови про секс ставлять у незручне становище?
Ні, просто зараз ти заговорюєш мені зуби.
Хіба не можна?
Не можна.
Дарма... Я б тобі багато чого порозказував.
Іншим разом.
Що нам заважає поговорити про це зараз?
Ти якраз збираєшся шукати бритву.
