відер і тиха лайка.
Приблизно в такий час і прокинулась Христина. Зарано, як на її думку. Позіхнула, потягнулась – щоранковий ритуал. Під її ногами заскрипіла підлога. Глянула на антресолі – на краю звисав її ліфчик. ,,Це ж, напевно, всю ніч на нього дивився, як на свій трофей.” Самого ж ,,переможця” не було. Вона встала на лавочку, зняла ліфчик і тихенько опустила на підлогу спочатку одну ніжку, потім іншу. Забрала з стільця сукню. Переодяглась.
Дівчина вийшла на подвір’я, на сонливе вологе подвір’я. Ще разочок потягнулась, тягнучись всім тілом до неба, а надто руками – так хочеться вчепитись ними в хмари і повиснути на кілька хвилин в невагомості! Сіла на лавку, підібгавши під себе ноги – тут вона чимось нагадувала русалку.
Вона думала про домовиків. Дивні ж вони все таки створіння: живуть у шафі, де ніколи не прибирається й тому забагато пилі (цікаво, чому вони не чхають?), допомагають приземленим людям тримати їхній дім в порядку, і, ображаючись, ховають ключі. Але суть не в тому. Просто вони єдині, хто народжується вже старими. Впродовж свого життя вони молодшають, а коли перетворюються в немовлят – вмирають. Для них їхня місія, як виправні роботи для ув’язненого – коректування грішної душі. Тобто, домовики – це люди, тільки в іншій подобі. Робота нелегка, проте лише так вони зможуть нарешті переродитись і знову стати людьми в новому житті. Стати правильними людьми. Зрештою, їм пощастило – інші відразу йдуть в пекло.
Потім почулись кроки, шарудіння трави. Звідкільсь повертався Чорний Ворон, насвистуючи якусь мелодію та роздивляючись навкруги. „А все таки село тут гарне!” – подумав він в ту мить. В руці відро, через плече перекинута вудочка – ходив на риболовлю. Все необхідне він знайшов за землянкою, воно було прикрите шифером. Христина пішла йому на зустріч.
Ти рано сьогодні встав, – казала вона, прикладаючи свою долоню до його холодної щоки. – Змерз, напевно?
Нічого страшного. Я якось відразу звик. А от ти могла б і поспати. Навіщо будити себе на світанку?
Я ще встигну виспатись, – вона глянула на відерце з рибою. – Тобі допомогти?
Він віддав їй вудочку.
У дворі всі посідали на лавочку, взяли в руки ножі, поставили відро й величезну миску – чистили рибу. Вона була малою. Її довжина приблизно дорівнювала відстані між великим середнім пальцями – карасики! Зате їх було багато. Поки вони чистили, у кожного як мінімум чотири рази пробурчало в животі.
Треба розвести багаття, – першою мовила Емона. – А ще знайти хмиз.
І кілька газет, – додав Чорний Ворон.
На вогні риба, що дозволила скинути з себе луску і засолити, голосно шкварчала, плювалась олією, та все ж просмажилась.
Їли мовчки.
Дівчата, – раптом обізвався Чорний Ворон по закінченню трапези, – ми ж тут, чорт забирай, до скону сидітимемо!
І що ж ти пропонуєш? – пильно глянула на нього Емона.
Я? Нічого. Хіба я виступав з якою-небудь пропозицією?
Так навіщо голос подав? Сидів би і мовчав. Ми це й без тебе знаємо.
Чорний Ворон хотів щось на це відповісти, щось обурливе й лайливе, але був не в силі створювати новий скандал – надто задоволеним був його шлунок. Мовчав разом з усіма.
Цікаво, а якою буде наша старість у цьому селі? – задумливо мовила Христина.
Мабуть, не такою привабливою, як молодість, – припустила Емона. – Запилена, смердюча, проте заслужена.
Чому „мабуть”? – запитав Чорний Ворон. – Такою вона і буде. Ставлю свою запальничку, що так воно і буде. От я, наприклад, відрощу бороду.
Христина прикрила рукою рота, щоб не розсміятись, уявляючи його з бородою. Яким він був би смішним, якби йому зараз приліпити її на лице!
Не стригся б... – Емона також це уявляла.
Саме так! Не стригся, не брився, не мився!
І заріс би мохами!
Він задумався.
А що? Можна й так. Романтика...
Самі очі палатимуть.
А в мене була б довга коса по пояс, – фантазувала Христина. – Можливо, навіть довша. Іще фартушок у жирових плямах, засмаглі, змарнілі руки і жахливий цилюліт.
От я б взагалі побрила голову. Налисо!
А під руками не голила? – поцікавився Чорний Ворон.
Та ну його! Не буду. Начхати на красу!
Правильно!
Та це б не заважало мені водити на сіновал молоденьких хлопчиків.
Розпусниця...
Щаститиме ж тобі. Я ж, напевно, особистого життя не матиму.
Чому?
Не буде коли. Від безділля занурюсь у домашні клопоти, звикну, а там і перехочеться.
А ти так зможеш? – повернулась Емона до Чорного Ворона.
Я? Ніколи! Так і буду бігати старечим маразматиком за кожною спідницею з красивими ніжками.
Хто б казав, майбутній любителю віагри.
Та що з того? Я ж не дожену! Ті ніжки так швидко бігатимуть... Вже уявляю, як вони тікатимуть від такого божевільного старичка, в якому прокинулось раптове сексуальне бажання.
Може, від твого запаморочливого запаху в них закрутиться в голові – це і буде твоїм останнім шансом, – припустила Христина.
Тоді я ще й якось проживу.
Слідкуй лише, аби серце у відповідальний момент не зупинилося, – докинула Емона.
І не перебільш з віагрою.
Понеслось...
От я можу у відчаї відрізати собі мізинця на правій нозі!
А я щовечора фарбуватимусь, як трансвестит, і плакатиму перед дзеркалом.
Я ж розгулюватиму по вулицях з вкраденою пляшкою в руках і проситиму милості, а якщо не даватимуть – посилатиму прокльони.
Мені буде цікавим особисте життя людей і я підглядатиму за ними у вікнах, а потім намагатимусь повторити це з першим зустрічним. Причому мені буде начхати з хлопцем чи з дівчиною.
Я навчусь лаятись, як баба на базарі, й на кожне слово відповідатиму матом.
Це я тебе цьому навчу!
І завжди перед сном я випиватиму дві... ні, три... та що там! П’ять склянок води і ставитиму під ліжко здоровенний горщик.
А я купатимусь у молоці.
А я здуру потім питиму це молоко!
Що?!
Нічого...
Тоді в мене буде склероз! От підстрижу вівцю, забуду і знову підстрижу.
А я... а я... чорт, не знаю, що таке придумати. Хоча ні, знаю!..
І їхні розмови продовжувалися. Так вони забули про агресію місцевих, про те, що їх зрадили і пограбували, що відбились від дороги і навряд чи знову її знайдуть, і навіть про вечерю. Ця забавка розважила їх, освіжила, заспокоїла і додала нових сил, свіжого продиху. Доки вони не зрозуміли, наскільки тяжким є їхнє теперішнє положення, невпевнений стук по дверям змусив звернути на нього увагу. Всі повернули голови – на порозі стояв хлопчина, на вигляд років не більше десяти, у заношеній, розтягнутій майці і вимазаних брудом дощових калюж шортах.
