Скрипнули вхідні двері.
Що ви тут розходились? – Емона розбила їхній світ. – Бігаєте, шумите... Якби я не була з вами знайома, подумала б, що ви тут трахалися.
От бачиш, я не один такий.
Переведення стрілок.
Так що ж ви тут все таки робили? – говорила Емона, оглядаючи залишений після них безлад.
Да так, нічого... Я намірився поголитися.
Він відступив від стіни й положив на стіл два шматочки вугілля.
Сон його не брав. Закриваючи очі, Чорний Ворон бачив вогнище, а відкриваючи, йому ввижалось те саме на чорному тлі ночі. Ще й досі він переживав вранішній шок і ніяк не міг опам’ятатися. Вдень він хоч якось відволікався, розмовляючи з дівчатами, але з наступом темряви він дедалі більше боявся світанку, щоб тим селянам не здумалось зробити другу спробу. „Та вони можуть прийти за нами і вночі, заставши нас зненацька,” – припустив Чорний Ворон й миттю злякався своєї думки. Як би йому хотілось переключитися на щось інше, аби тільки не мучити себе цими підозрами.
Він перевернувся на другий бік, але думки залишились ті самі. Тоді він намагається сам себе відволікти: ,,Щось тут неправильно. Чесне слово, це не повинно бути не так. Ми не мали б тут бути і тривожитись за завтрашній день, а я не мав би так мучитись. Я себе мучаю, бо сам собі ворог і роблю все не так, як цього хочу. Я і є той паразит, що труїть моє життя. Такий мій шлях. Я не можу зійти з нього, адже не знаю я іншої дороги і не знаю, куди приведе ця чи інша стежка. Відчуваю себе нікчемою. Руки мої в крові, в чужій крові та й в моїй також. Якщо я завтра не помру, моя совість згризе мене зсередини. Зате тепер я впевнений, що вона в мене є...
...Я не хочу спати. Не тому, що я почуваюся бадьорим і сповненим сил. Ні, я втомлений, як собака. Я не хочу бачити сни. Все через той чудернацький сон, що приснився мені минулої ночі. Початок був начебто нормальним: мій повсякденний день з тими самим обличчями, що вони мені вже остогидли, що хочеться блювати кривавим жовчним соком. Навіть деталі ті самі, хіба що загальний фон інший та й саме сприйняття подій трішки покосилось... А так все те ж саме. І раптом захотілось потрахатись, причому це бажання було настільки сильним, що мені й байдуже з ким, аби було живе чуттєве тіло. Пам’ятаю, що я кидався на кожного, хто траплявся на моєму шляху, але всі поводились так, ніби не помічали мене. Ніхто не хотів мене, не хотів втамувати мою спрагу. Випадково я побачив когось у тіні, когось дуже сором’язливого й відлюдкуватого, і я подумав, що це саме те, що потрібно. Ким воно було, я особливо не приглядався – воно просто розставило ноги і я ткнувся туди ротом. Потім був кислуватий присмак на кінчику язика. Як у розсольнику. А коли я підняв голову, то побачив себе. Неймовірно, я трахався сам з собою! смоктав у себе! Нібито я розділився на дві частини і одна, брутальна, намагалася згвалтувати іншу, більш гуманістичну, раціональну й романтичну... За сонником це, мабуть, означало би, що мені варто розібратися в собі, звернутися до свого внутрішнього ,,я”, поговорити з ним начистоту... Це якщо надто глибоко копати. Скоріше за все, це можна трактувати як не використану сексуальну енергією, яка скопилась в мені. Вона кричить в моє вухо: Я ХОЧУ СЕКСУ! Я, звісно, не проти, але... Іди до біса. Мій особистий діагноз такий: збоченцю збоченські сни. І ще одне: дня два-три мене буде нудити від самої згадки про секс...
...Все це надто швидко відбувається – я не встигаю аналізувати. Останніми днями я почуваюсь не то кочівником, не то зеком, хоча великої різниці між ними не бачу. Перед моїми очима пропливло безліч безликих людей з їхніми безликими дітьми і безликими собаками (чи з якою вони там тварюкою живуть). Нічого з цього я не зрозумів... От, наприклад, чому вони, стоячи на зупинці, витріщаються в одну точку? Що там такого інтересного? А то складається враження, ніби там бігає обкурене теля, вдягнуте в жіночі панталони. Чесне слово, здається. Хоча, можливо, воно так і є, лиш з однією різницею – це відбувається в їхній голові. Просто так, щоб розважитись. Та щось я сумніваюсь, що вони можуть до такого задуматись. Моя уява хвора, тому я можу собі дозволити і більші фантазії, а в них все надто примітивно, аж підтошнює... Принаймні, я ще не зустрічав таких людей, від балачок яких в мене відвисає щелепа. І не болить голова. І не хочеться випити. Викурити кальян... Ненавиджу це середовище і ненавиджу себе, що народився в ньому з іншим баченням світу...
...Про що я думаю? Я можу обманювати інших, але обманювати себе дуже важко. Ефект самонавіювання, звісно, дієвий спосіб – без сумніву – от тільки в мене від цього болить голова... Так, мені потрібна ВОНА. Щодня я це все більше розумію. Мене манить її запах. Я чую його навіть звідси – її шкіра пахне весняним дощем, і я отримую задоволення від цього, більше насолоди від одного вдиху, ніж отримував коли-небудь раніше. Я стаю божевільним, дурним і божевільним, а також сентиментальним. Ненавиджу себе сентиментальним, хоча їй, видно, навпаки. Здається, я їй подобаюся таким... Як не крути, а це все ж частина моєї суті.
Цікаво, чи думає вона про мене, хай навіть не так, як я? Нічого непристойного. Хоча, чесно кажучи, якби не Емона, я б її давно вже згвалтував... ні, не думаю... Та що тут приховувати? Звісно, що згвалтував би – без сумніву. Але ніжно... А потім наклав би на себе руки: тільки через те, що посмів вдихнути її глибше. Хоча я б задовольнився і тим, щоб просто полежати поруч, поки вона спить, подивитись, як вона дихає уві сні і говорити з нею про особисте, коли вона мене не чує... Я б їй шепнув: ,,Я завжди належатиму тобі”...
Бісова сентиментальність...
Ой, зараз би чогось з’їсти, а то не пам’ятаю, коли останній раз щось їв. Так ось через що в голову лізуть всякі дурниці... І чому цей Максим нічого нам не залишив? Мабуть, усю їжу з собою забрав! Зустрінься ти мені ще раз і я подивлюсь якого кольору в тебе нутрощі.”
Тут недалеко роздався лай, який підхопили й інші собаки, дружньо заполонивши своїм гавкотом кожен куток села. Чорний Ворон перечекав, доки вони стихнуть, але тоді йому вже не хотілось повертатись до своїх роздумів. „Я просто БОЖЕВІЛЬНИЙ...” Він перевернувся на бік і скотився на підлогу. Голосно впав. Вдарився носом. Тихо залаявся. Ліг на спину, прислухався – начебто, нікого не розбудив. Трішки полежав. Нив лівий бік, тяжко дихав ніс. Прохолодна підлога морозила спину. Думав повернутися на лавку. Потім махнув рукою – і так заснув.
X
З-за горизонту з’явилось сонне сонце і, доки масивні хмари не затиснули його в своїх обіймах, воно встигло освітити єдиним променем долину, в центрі якої розляглося село. Ніхто ще не ходив по вулицях, ніхто не клопотався біля худоби, лише молодий півень, вилізши через вилазку із курятника, на повну силу горланив у дворі. А на порозі мирно спало щеня, та після такого відважного крику вмить підскочило, розізлилось. Воно вертіло головою, дивилось по сторонам, аж поки не зрозуміло, звідки йшов цей звук. Потягнувши лапку, щеня зіскочило з порога, підійшло до хвіртки, за якою з розпушеним хвостом та самовпевнено піднятим дзьобом ходив цей гордій, протиснулось маленьким тільцем через шпарину і накинувся на півня. Півень же, зачувши, як на нього хтось біжить, перелетів через огорожу й опинився на городі. Щеня тільки поскавчало біля дерев’яного забору писклявим голосочком, подряпало його кігтями, просячись, щоб його випустили. Стомившись, воно знову вляглося на затоптаній доріжці на порозі. Та не встигли його очі опуститись, як двері відчинились, чиясь нога випхала в пилюку, позаду чулось цокотіння
