сховав каністру.
І вони повертались назад. За цей час ніч остаточно опустилась на землю – стало настільки темно, що довелось шукати дорогу по пам’яті. А на небі жодної зірочки, жодного проблиску місяця крізь нахмурені брови серйозних хмар. Чутно, як вітер гуляє по просторах, як грається з дрібним сміттям, мов дитина в пісочниці. Пахне дощем. Земля м’яка, розпушена, наче постелена спеціально для їхніх ніг. Тихо. Ні гавкіт собак, ні гуркіт мотору машин, що проїжджають мимо, ні будь-який інший шум не стривожить їх, не завадить їм. Вони не говорили, але обидва знали, що відчував інший, що хоче сказати і чому не хочеться звідси піти.
Чорний Ворон різко зупиняється.
Що таке?
Христю, а ми взагалі в ту сторону йдемо?
Та, мабуть... Хоча...
Вона оглянулась, стараючись розгледіти що-небудь знайоме в цій місцевості.
Може, дійсно пішли не в той бік...
Вертаємось.
Вони повернулись, минули ферму і розвернулись. Проте потім зрозуміли, що знову йдуть невірною дорогою. Вертались і знову розвертались... Поступово це починало набридати.
Все, – не витримав Чорний Ворон, сів на каністру і прикурив. – Нікуди я не піду! Завтра шукатиму, як розвидниться.
А зараз що? – спитала Христина, сідаючи поруч.
Ти, якщо хочеш, можеш блукати і далі, а я зараз покурю і буду спати.
Спати?
Вибач, але тут більш нічим зайнятись. Курити, спати, розмовляти... ну, хіба що погасати, як скажений, по цій галявині, але ж не факт, що я не вріжусь у яке-небудь дерево.
Він курив. Вона слухала, як він втягував в себе дим, який огортав його бронхи, вертався назад, проходив через ніс або рот, а потім його підхоплював вітер і доносив до неї. Мимоволі вона вдихала його разом з повітрям, уявляючи, як він тримає сигарету, затискаючи її між пальцями, підносить до рота, охоплює губами, трішки прижмурює очі, зовсім трішечки, відводить, з секунду просто сидить, а потім видихає. Часом може закинути назад голову і навіть опустити повіки – так буває, коли він довго не курить й отримує максимум задоволення від цього. Вона за ним це часто помічала, але вперше замислилась. Цей дим був в його легенях, а тепер в її. Запах неприємний, інколи нудить, і все ж вона ніколи не скаже йому, щоб курив в сторонці.
Тобі не набридло курити?
А тобі не подобається?
Не те щоб... просто я тебе до кінця життя пам’ятатиму з сигаретою в зубах.
Ну й добре: лице забудеш, а сигарету – ніколи.
Знущаєшся, а я серйозно.
То може мені відвернутись?
Та кури вже!
Він затягнувся і простягнув їй цигарку.
Що це?
Хочеш?..
Думаєш, я не візьму?
Здивуй мене.
Чорний Ворон покрутив нею перед її носом, дражнив-дражнив і тільки-но хотів забрати, як Христина вихопила її з його руки. Він підпер підборіддя кулаком, почавши пильно вдивлятися в темряву, чекаючи на палаючу цятку. Коли вона з’явилась, він дійсно був здивованим, але й задоволеним одночасно. А Христина закашлялась, мало не подавившись димом. Її розум раптом затьмарився, світ запаморочився, а на очах навернулися сльози.
З тобою все гаразд?
Так, – відповіла вона, віддаючи сигарету. – Нічого страшного.
Ще раз кашлянула.
От бачиш: не все воно так просто. Думаю, тобі цього вистачить, як для першого разу.
І останнього.
Та не переживай. Не в усіх виходить відразу. Це нічого.
Пообіцяй, що більше ніколи мені не даси сигарети.
Чому? Тобі ще сподобається... Трохи згодом.
Пообіцяй...
Хлопець зітхнув.
Обіцяю.
Він продовжував курити.
Знаєш, а в мене астма.
Тоді навіщо стільки куриш?
Не знаю. Напевно, це в мене такий принцип: сказано не робити, а я все одно роблю. На зло. Бо не люблю, коли мене до чогось примушують.
Навіть ціною здоров’я?
Подумаєш! Живем один раз, все треба спробувати... До того ж усі ми смертні. Особисто мені шкода буде помирати здоровим.
А так хоч проживеш довше.
Та чи варте воно цього?
Більш ніхто нічого не сказав. Між ними постала тиша і лише вітер завивав, намагаючись підняти в повітря кожну незахищену піщинку, віднести її подалі від дому, а вона потім ще довго блукатиме пустелями, степами, сінокосами та вершинами гір, шукаючи зворотну дорогу додому, але їй так і не вдасться повернутися. Напевно. А жадібний, сповнений гордості вітер ще більше розгулявся, бо йому було все мало було, він хотів показати себе, всю свою силу, щоб усі схилялись перед ним, відчули його гнів та владу. Казився-казився, побачив, що на нього тут ніхто не дивиться, та й пішов собі. Ніхто нічого навіть не помітив.
Чорний Ворон застелив сиру землю своєю курткою. Обоє лежали на протилежних кінцях, мало не скочуючись з краю, розвернуті спиною один до одного. Як чужі. Чорний Ворон заплющив очі, стараючись скоріше це пережити, дотягнути до ранку. Він не може заснути, знаючи, що вона поруч. Йому не хочеться про це думати.
Він перевертається на спину. Під повіками бачить темряву. Повільно підіймає їх – на нічному небі також. Чує стишений дівочий голос:
Ти не спиш?
Як бачиш.
А тобі не холодно?
Холодно. Особливо без куртки.
Можна до тебе?.. Обійняти... тебе...
Якщо хочеш...
Він заклав руки за голову, ніби йому було байдуже на все. Раптом він відчув як її рука пройшлася по його грудях і зупинилась на ключиці, біля шиї. Свою голову вона поклала на його плече. Пригорнулась, прилипла до нього всім тілом, всім СВОЇМ тілом – він закляк в очікуванні чогось. Може, небо нарешті звалиться каменюкою йому на голову? А вона, змерзла, вся трепетала, мов невидимими крильцями, а у нього паморочилось в голові – це наче померти.
Тобі часто буває холодно?
Завжди. Майже. Часом вдається зігрітись.
І що ж тобі допомагає зігрітись?
Плотські втіхи. Та це лише для тіла. А от для душі... для душі я граю... або... або думаю, так би мовити, заглядаю у майбутнє.
