Вони підійшли до фургончика й глянули за скло на заднє сидіння – Емона ,,відрубилась” від трьох з половиною пляшок пива і тепер пускає слину, далеко закинувши назад голову. Чорний Ворон підніс пальця до уст, на що Христина легко кивнула.
Він обережно розкрив двері фургончика. Пустив спочатку дівчину, щоб вона вмостилася на сидіння попереду. Потім тихенько, щоб не хлюпнуло об стінки, підсунув каністру за звисаючу ногу Емони, щоб складалося відчуття, ніби вона там споконвіку стоїть. За тим заліз сам, з такою самою обережністю прикрив двері і влігся на місці водія. Христина штурхає його в плече. ,,Що далі?” – беззвучно питає вона. – ,,За сигналом.” Він показує їй долоню й починає відлік.
Три...
Інша рука протягується до ледь причинених дверей.
Два...
Рука відтягує двері, наскільки він може вигнутись.
Один...
Гучний хлопок – Емона стрепенулась, а вони прикидаються, ніби весь цей час спали.
Хто?.. Що?.. Коли?.. Як?.. ЩО В БІСА СТАЛОСЬ???
Чорний Ворон повертається, починає протяжно позіхати. Глянувши на нього, Емона також позіхає.
А хіба щось сталось?
Що за гул? – допитується вона.
Який гул?
Ти спеціально? ЩО ЦЕ ЗА ШУМ?!
По-перше, заспокойся, в твоєму віці нервувати шкідливо. По-друге, чого ти так підскочила? Дунув вітерець, з дерева зірвалась гілляка й грохнулась комусь на машину. Що за паніка?!
Справді?
Він кивнув і для переконливості ще раз позіхнув.
Тоді чому не чутно сигналізації? Га?
Де в запорожця візьметься сигналізація? Кому він взагалі потрібен?
А звідки ти знаєш, що то був запорожець?
Питання в лоб.
Сигналізації не чутно.
Емона присіла й спробувала трішки заспокоїтись. Терла лице руками, ніби це гарантувало їй стовідсоткове пробудження. Раптом вона зупинилась і окинула обох все ще сонним оком.
А ви тут і були?
Чорний Ворон й Христина на мить глянули один на одного, мовляв, що вона верзе, й знову спрямували погляди на Емону.
Так, ми ночували тут, – відповіла Христина. – А що?
Я не пам’ятаю, щоб ви повертались...
Ми прийшли відразу після того, як ти заснула, – підхопив він.
Це ПИВО мене так відрубило?
Він звинув плечима.
Тобі видніше.
Гаразд, припустимо. До речі, де ви були?
Ходили зливати бензин.
Де він?
Каністра в тебе під ногами.
Чому вдвох?
Це допит?
Ні.
Я слідила за тим, щоб Чорного Ворона ніхто не застав, поки він зливав бензин, – встряла Христина.
Хлопець схвально клацнув пальцями.
Мені байдуже, чим ви вдвох займаєтесь. Я хочу додому. Все, йду вмиватись.
Емона вийшла й попрямувала в бік готелю.
Гра ради гри, – пояснив Чорний Ворон, перш ніж вона встигла про щось запитати.
Вони майже не говорили. Обмінялись раз-двічі примітивними фразами, а весь інший час мовчали. Кожен з них передчував щось грандіозне, водночас трагічне й несподіване.
Чорний Ворон боявся цього моменту. Його трусило від однієї думки, що скоро її не буде поруч. Він не хоче, аби вона йшла! За цей час вона стала його усім. Якщо вона зникне, його вже ніхто не буде розуміти. Навіщо йому таке життя? Сам він не виживе...
Чим ближче вони наближались до Індлеса, тим більших розмірів досягала його паніка та істерика. Аби не подавати вигляду, він намагався тихо й глибоко дихати – начебто нічого, жити можна. Його манив кожен поворот в сторону. Йому хотілось, аби скінчився бензин, проте лічильник показував повний бак. Побачивши здалеку обриси міста, він відчув спустошення. Глянув у бік – вона ще тут, а йому вже боляче.
Тихо-тихо... Дихай рівно...
Вони проїхали стільки кілометрів, витратили стільки часу, пережили стільки пригод і все ради того, щоб почути:
Вибачте, але дзеркало я вже продав.
Всі троє невідривно спостерігали за Христиною та її реакцією на сказане продавцем.
Ну що ж, тут вже нічого не поробиш.
І вийшла геть із крамниці.
Збоку вона виглядала спокійною та умиротвореною. Хтозна, що відбувалося з нею всередині. Якби там була трагедія, по її лицю потекли б сльози, якби там була радість, вона б посміхнулась вітерцеві. А так нуль реакції. Вона нібито стояла на роздоріжжі.
Не переживай, – намагалась чимось зарадити Емона, – це всього-на-всього дзеркало. На цьому ще ніщо не кінчається.
Дякую за співчуття, але воно було зайвим: зі мною все в порядку.
Непомітно підійшов Чорний Ворон. У нього був такий вигляд, ніби це він у всьому винен. Спершу навіть не наважувався підняти очі – точно чогось соромився.
Христина звернулась до нього із проханням:
Повертаємось у Бюріед.
Він мовчки сів за кермо.
...Рух на вулиці був одностороннім і доводилось об’їжджати круговою, щоб виїхати на потрібну дорогу. Емона оглядала місто через віконце фургона, думала про те, що ця машинка зовсім не гармонує з його околицями. Старий пошарпаний фургончик з облізлою фарбою помітно відрізнявся серед цих відполірованих іномарок, охайних будиночків, яскраво пофарбованих стовпів, розумних пішоходів з розумними обличчями – він був неначе не з цього світу. Значить, вони також. Навіть з цим нахмуреним дядечком, який підняв на неї змучений буднями погляд, навіть з ним, відлюдником в одязі бомжа, він не складав пари. Навіть з цією неохайною машиною двадцятирічної давнини... Стоп, десь вона вже її бачила.
Пригальмуй.
Я не збираюся зупинятися за кожною твоєю примхою, – сердито відказав Чорний ворон.
Я серйозно, гальмуй швидше, поки не проїхали!
Він зупинив машину.
І що?
Подивись он туди.
Хлопець, а за ним і Христина, глянули туди, куди вказувала Емона – і відразу отетеріли.
Думаєте, то він? – запитала Христина.
Хіба є ще дурні, які будуть їздити на такій машині? – мовив він. – Ходімо, розберемося.
