буде. Ні того, ні того. Чому? Бо так комусь потрібно. Сам він не в силі вирішувати: не від нього залежить.
Чорний Ворон підіймається, виходить на вулицю – зверху на нього ллє дощ. Він застібає куртку, оглядається – куди ж йому піти? Стояти не можна, інакше дощ на нього розізлиться. Оглядається по сторонам. Куди йти, куди?.. Чорт забирай, та куди хочеш! Він вільний, перед ним простір, а простір – не дорога, тут можна пройтися як завгодно, навіть спиною вперед. Та й яка йому різниця? Що туди, що сюди – кінець один. А дощ підганяє... і він вирішує – направо. Навколо нікого. Мабуть, сидять в своїх домівках, в затишку, в теплі. А йому також хочеться тепла і ласки! Та що з того? Єдиною, хто міг би йому це дати, була Христина, але вона його вигнала, він їй не потрібен... Куди йому йти? Прямо...
Чи все ж повернутись? А смисл? Його вже довгенько не було, вона не чекає. Вона ненавидить його, а він її любить. Незважаючи на обставини, він так її любить. Сильно-сильно... Можливо, вона також його любить, просто зараз надто збентежена ненавистю. Через деякий час вона випустить пар, охолоне, сяде, все обдумає і все зрозуміє. Не виключено, що захоче йому про це розповісти. Та де ж він? А він... не повернеться.
І все таки йому її шкода, так шкода, що не хотілося випускати з рук, перестати гладити по голівці, а лиш приймати її сльози, ледве здержуючи свої, слухати її нерозбірливі слова, цілувати в чоло, здригатися з кожним схлипуванням і намагатися дихати рівно, коли припинялася істерика і вона просто приймала його обійми. Мабуть, йому не варто було йти, не можна було залишати її саму, віч-на-віч зі своїм сумлінням, аби воно її остаточно не доконало. Треба було б відразу заперти двері на ключ. Тим часом вона б зачинилася у ванній, а він сидів би під дверима і дослухався, чи вона ще жива, і говорив би, щоб вона чула його голос. Коли він засне на порозі, вона вийде в коридор, витягне в нього ключі, відімкне двері, але не піде: в неї не вистачить сил покинути його, совість їй не дозволить. А йому дозволила. І зараз вона лає його за те, що він її послухався. Хм!..
Дощ іде, дощ капає, його рідке тіло стікає з шиферу. Чому ж ти плачеш, небо? Для чого ти дозволило супроводжувати гостя вулиці своїми гіркими сльозам? Невже ти не розумієш, що на душі і так тоскно, що цим ти робиш тільки гірше? Звісно, ні. Тобі ніколи не пізнати тонкості внутрішнього світу людей, які, на відміну від тебе, можуть відчувати. Ти ж знаєш лише три погоди: сонце, хмари і дощ (чи сніг, як нову форму дощу). Ти можеш або плакати, або ні, але ти не розумієш, чому плачеш, просто не можеш цього зрозуміти. І не можеш сміятись. Чому? Бо в тебе немає губ, що розтягуються у грайливій посмішці. Немає навіть очей, де спалахує блиск надії. І ти плачеш, плачеш, плачеш...
Чорний Ворон зупиняється. Перед його очима пивниця – місце, де зневірені втрачають залишки проникливого розуму, ясної думки, куди потрапляють їхні душі перед тим, як відправитись в пекло. Сюди вони скидають свій бруд і набираються чужого, сюди вони приходять, не розгледівши усіх перспектив життя й навмисно добивають його зайвою чаркою. Тут їх дім, тут їхнє місце в житті, тут вони існують, не живуть, бо живуть тут лише щури під барною стійкою.
На голову капав дощ, в душі холод, в роті сухо і йому більше нікуди піти. До того ж так хотілось випити дешевого коньяку...
XIII
Накрите нічною завісою, місто стояло в спокої. Навіть дощ змовчав. Було тихо, неначе в гробу, так тихо, що аж моторошно ставало від цієї роз’їдаючої тиші і хоч кричи – ніхто не почує.
В кімнаті морок. Двері відчинені: вона не насмілилася їх зачинити. Дівчина сиділа на підвіконні, притулившись лобом до холодного скла. Невідомо навіщо вона вдивлялася крізь застилі на вікні краплинки, вивчала кожен сантиметр чорного вбрання вулиці, яке воно одягало кожної ночі, дивилась по сторонам і здригалась, коли випадково проходив якийсь п’яничка, що заблукав, чи пробігав заклопотаний пес у своїх собачих справах. Кожна тінь змушувала її серце битися в судомі, а потім мозок заспокоював його, повідомляючи, що то не він. Її дихання було рівним, врівноваженим, спокійним, хоч і готове у будь-яку мить зірватися й жадібно ковтати повітря. Очі втомлено вдивлялися в темряву, не піддаючись власті сну.
На стіні цокав годинник. Христина подумки рахувала години, які накручувались на стрілках годинника.
Раз, два...
Що з нею тоді сталося? Як вона могла послухати своє самолюбство, а не слова єдиної дорогої людини у всьому світі? Яка ж вона дурна. А якщо він не повернеться? Що тоді з нею буде?
Раз, два, три...
Пізно плакати, люба, надто пізно. Треба було раніше думати, перш ніж переходити до рішучих дій. А тепер з’їдає совість... Звісно, усе твоє життя було однією грою і лише ти грала за правилами. І ось тобі на язика капнули солодкого меду, а ти відразу вкусила лимон. Ні, люба, так не можна. Зрозумій нарешті, що не все є таким, як тобі здається. Ти могла б вдарити набридливого однокласника портфелем, коли тому заманулося заглянути під твою спідничку, але ні – ти просто втекла. Чому? Ти розгубилася і це здавалося найвірнішим виходом. Ну, гаразд, тоді ти була маленькою і ще до кінця не розуміла, як потрібно поводитись у подібних ситуаціях. А коли тобі запропонувати сказати пару слів на випускному вечорі, ти ввічливо відмовилась, хоча слід було перебороти свій страх виступати на людях і показати всім, що ти сильна, хай навіть боягузка, але уміло це приховуєш. В крайньому разі могла б ненароком розплакатись – всі б розчулились і пробачили твою неспроможність вимовити останнє слово. Так ні! Хтось стояв над тобою, шепчучи на вушко, що потрібно робити, а ти робила, сліпо робила. Що ж цього разу він тобі сказав? Зробити з маленького камінчика метеорит? Вітаю, з цим ти впоралась. Тільки кому від цього краще?
Чотири... Він не прийде.
Христина злізла з підвіконня й підійшла до дверей. Рука взялась за ручку і вже не могла поворухнутись. Його рука також тут була... Більше не буде. І його також не буде не буде. Відбитки пальців на дерев’яній ручці, покритої лаком, – єдине, що їй від нього залишилося. Боже, сумно то як! Друга рука поспішила на допомогу іншій – двері захлопнулись, ключ повернуто. От і все: скінчилась казка. Вона прилягла на ліжко, підібгавши під себе ноги. Очі так само дивились перед собою, тільки цього разу крізь темряву. Часом кліпали, але то через втому. Тихо... Та ось за вікном загудів мотор і проїхала машина. Христина підхопилась, вслухаючись ще потім кілька хвилин в тишу. Лягла на спину. Над нею стеля з гіллям тріщин, нерівною штукатуркою та плямами розмазаних нутрощів вбитих мух та комарів... а вона цього не бачить, дивиться крізь стелю. Тільки зараз відчула холод у кімнаті. Шкіра взялась дрібними пухирцями, захололи пальці, губи затремтіли, вимовляючи: „П’ять...”
На коридорі почулось човгання, але вона вже на таке не зважала. Можливо, повернулись з гулянки господарі сусідньої кімнати. Звучали також мати, п’яні воплі, стишене шипіння. Навіть гуркіт, ніби щось упало. Судячи з лексики, упав один із тих п’яниць. Давай його підіймати, обтрушувати. Потім начебто стихло. З іншого боку, не було дзвякоту ключів – значить, досі в коридорі. Раптом в двері почали гупати ногою.
Агов! – кричав могутній голос. – Є хто живий? Чи всі повиздихали? Та тихо ти! Хоч би раз замовк би протягом усієї дороги. Агов, є хто вдома?
І знову гуркіт дверей.
Христина встала, навшпиньки підійшла й, прислухаючись, принишкла одним вухом. Як знову застукали, тепер уже кулаками, і вона відсахнулась.
Мене хтось чує чи ні?
