зрозуміти, що чим швидше ми це усвідомим, тим легше нам буде... розтатись.
Ти дійсно так вважаєш?
Так.
Тоді чому ти ввесь тремтиш?
Вона не зводила погляду з його очей і знала, що він і сам не вірить в свої слова – говорить не душа, а розум, але в розуму не буває правильних думок. Ні, ні, ні, не буває. І він не зможе встояти, він їй підкориться. Обов’язково.
Його руки опускаються. Христина знову хапає їх, тільки цього разу кладе одну на його плече і впирається підборіддям. Він відвертається.
...Христю, один день, пройшов всього один день, навіть менше, а ми вже посварились. Про що говорить такий початок? Ми ще не готові бути разом... Або ж і не повинні.
Маячня...
А ти, ти готова до того, що я після кожної невдачі напиватимусь і такий приходитиму до тебе... Я ж можу тебе скривдити.
Але ж ти приходитимеш.
Вона знімає руку з плеча і кладе на його зап’ясток, де нижче вже тримала його інша.
Ну, а якщо не приходитиму? Якщо я напиватимусь настільки, що не зможу навіть тримати голови? Невже ти хочеш відтягувати мене силоміць?
Чому ти думаєш, що будеш стільки пити? В тебе ж буду я. Тобі цього замало?
Це забагато. Я такого не заслужив. Тобі, можливо, цього не зрозуміти, бо ти не знаєш про мене всього. За своє коротке життя я наробив багато дурниць. Деякі з них не пробачають.
Я можу тобі пробачити...
Цим ти совість мою не очистиш.
Байдуже. Мені потрібна не твоя совість, а ти. Чому не можеш просто змиритись? – треться щокою об плече. – Тільки ти...
Невже тебе не хвилюють мої вади?
Що ти таке кажеш? Ти хороший, хоч і не ідеал – це мені в тобі подобається.
Це ти зараз так думаєш. А що ти скажеш років через десять?
Скажу, що правильно вчинила, не давши тобі сьогодні піти.
Він не знав, що йому робити. Христина вже, видно, не сердиться на нього і тепер намагається втримати його – він і сам не проти. Проте над ним все ще щось стояло, що не давало вчинити так, як він насправді хоче. А як би хотілось плюнути на все, підкоритись їй, хай навіть це неправильно, та байдуже! Хіба можна бажати іншого? Жити на пташиних правах у жінки, яка пожаліє його й надасть рівноправ’я. Він спатиме на килимку біля крісла без покривала, як той дворовий пес, вона кликатиме його до ліжка, а він прикидатиметься, що не чує, і тоді ляже з ним на підлозі – куди ти, туди і я. Коли у домі щось ламатиметься, він старатиметься швидко це полагодити і з часом він помітить, що деякі речі постійно знаходяться у стані несправності, причому завжди там, де вона – я хочу, щоб ти був поруч. Існуватимуть правила, які він сам собі придумав, але вони занадто багато від нього вимагатимуть, і мимоволі доведеться їх порушувати, а значить карати себе ночівлею на вулиці, навіть якщо йде сніг чи дощ, вона ж приноситиме йому теплу вовняну ковдру, покладе на його плечі й обніме – я розділю твою вину. Так, вона не дозволить йому принижуватись. „Але, але, але... – говорить хтось над його головою. – Ти знаєш, що повинен зробити.”
Я не впевнений.
В чому?
В усьому.
Я не розумію.
Він розірвав їхні руки і відступив назад.
Пробач...
Та все ж не йшов, хоча й збирався. Стояв і дивився на неї. Недовго. Потім опустив очі. Почав поглядати в бік дверей, навіть підступив до них на крок. А вона не пустила – впала до його ніг. Чорний Ворон заціпенів, не міг зрушити з місця: ніхто ніколи для нього такого не робив. Вона обхопила його коліна, говорила, що не може без нього, що він їй потрібен, що... що... Далі він не слухав. Та й навіщо? Вже було сказане те, що він хотів почути. В ньому вона потребується, саме в ньому, – а це означає, що жив недарма. І всередині наче все перевернулось. Боже мій! Зараз у його ногах лежить жінка, так, жінка, а не дитина, як він думав раніше, цілком сформована жінка, впевнена в собі і в своїх силах, яка бореться за своє щастя, щастя з ним, яка прикипіла до нього всім серцем та душею, і без якої він не може жити. Навіщо йому шукати щось, коли вже в його руках є те, чого він понад усе хотів – честь чогось важити в чийомусь житті. Нарешті пошуки закінчились.
Чорний Ворон розчепив їй руки, і хоч вони міцно вчепились в нього, але тільки-но його пальці до них доторкнулись, як вони легко піддались. Він став на коліна, опустився на п’ятки – зрівнявся з нею. Христина дивилась на нього почервонілими очима, готовими пустити першу сльозу, чекаючи лише на привід, на підходящий для цього момент. Рука погладила по голівці, губи поцілували в чоло, а вона все ще готова розплакатись. Така зворушлива... Він бере її голову і тихо кладе на груди. Вона міцно обіймає його, з відчуттям, що якщо відпустить, то кудись провалиться під землю. Байдуже, що внизу ще три поверхи і підвал. Він же лише посміхається. Легко й невимушено. І ця посмішка не схожа на ті, що викликані гумором, фантастичними планами на майбутнє чи хитрим замислом. Ця просто є, живе на вустах, ховається за рожевою губою, щоб одного разу пробігтися босими ногами по її контурам. Ледь помітна, солодка, спокуслива й сором’язлива. Але суть криється в очах: тільки там запалюється блиск і помирає остання мить очікування на диво, й тільки там б’ється, мов в клітці, іскра, що є безпосередньо початком всіх усміхнень та їх печаткою на лиці. Для нього це вперше: просто раніше не було приводу.
XIV
Мені до лампочки, що ти там думаєш!
По вулиці йшов хлопець, добре вдягнений, проте схожий на фріка – музикант, до того ж успішний. За спиною гітара в чохлі. Він говорить по мобільному і лається:
Одним словом: мені начхати на тебе, на концерт, на тур і на всю групу взагалі! Я втомився від такого життя. Так, я згоден, що це тупо, але ще один вихід і я поріжу собі вени – ти цього хотів? Та ладно, не мороч мені голови. Гітаристів зараз більше, ніж влітку комарів – знайдеш собі кого-небудь. Ну гаразд, не кого-небудь, а хорошого, я б сказав чудового, навіть кращого за мене. Не лайся, я дзвоню тобі не для того, щоб слухати твої матюки. Це кінець, зрозуміло? К-і-н-е-ц-ь. Шукай собі іншого дурачка. О, хлопче, стій! Це я не тобі. Слухай, потрібна гітара? На, дарую! Нема за що. А тобі я скажу просто: до побачення, друже!..
Максим не розумів, що відбулося. Хто він такий? Що це в його руках? Чому він це йому дав? Проте він так швидко пішов, що Максим не встиг нічого сказати.
Зітхнув. Сів на лавку. Розкрив чохол... Він, звісно, в музичних інструментах розбирається так само, як тракторист у мистецтві сюрреалізму, але навіть він розумів, що цю гітару можна вигідно продати. Здається, він бачив тут десь неподалік ломбард.
Тільки-но він зібрався йти, як побачив Чорного Ворона з Христиною.
Е-е... Що ви тут робите?
