Увімкнулось світло, яке відразу врізалось в очі. Клацнув замок, відрились двері. На порозі стояло троє, причому двоє по боках тримали під руки третього, який схилив голову і вперто вдивлявся в підлогу.
Твоє? – запитав один із них.
Дівчина глянула на того, хто був посередині, і за кучерями волосся впізнала Чорного Ворона.
Майже.
Чорт забирай!.. – більш-менш виразно мовив Чорний Ворон, а далі нерозбірливо пішла сувора лайка.
Забирайте, – потягнули його під руки двоє інших.
Без рук! – закричав той. – Я сам... І я не настільки п’яний, щоб бути таким безпорадним. Буз рук я сказав!
Його відпустили, але, мабуть, занадто швидко – він захитався і почав падати вперед, проте своєчасно виставив руку, щоб опертися нею об стіну.
Тепер це твоя проблема, – мовили чоловіки, розвертаючись.
Ось тепер як! – кричав у слід Чорний Ворон. – Пригощай вас випивкою, а ви кидаєте, мов ганчірку якусь там! Чи тут... Я ж не просив мене сюди приводити! Що дарма я весь час про це кричав?! – він ковтнув слину і пробурмотів до себе: – На біса я адресу сказав?
Він коротко й невимушено зітхнув. Потім повернувся до дверей, намагаючись переступити через поріг.
Тобі допомогти? – запитала Христина, приближуючись до нього.
Не треба, – зупинив він її простягнутою рукою. – Впораюсь сам.
Їй довелось лише спостерігати за тим, як він, спираючись об стіну, проходив в кімнату, стараючись не спіткнутись на рівній підлозі. Вона лише зачинила за ним. А він уже знайшов міні-бар і до того ж встиг там все обнишпорити.
Чому не прийшов раніше? – спокійно спитала Христина, спираючись об дверну ручку.
Не тобі визначати, скільки я маю пити... Що?
Можна було й не з’являтися о десять на шосту ранку, а постукати раніше хоча б на годину.
Знущаєшся?
Ні.
А! Ось воно – вино. Кольору щойно вичавленого вишневого соку, – він відкрив пляшку і пив прямо з горла. – М-м-м... Христова кров... Напій богів... А там, в тому гадючникові не знайшлося і краплі вина капнути на язик хорошому хлопцеві. Довелось вдовольнятися коньяком.
Христина мовчки пройшлася кімнатою і присіла на бильце крісла.
Тебе не хвилює те, що я так багато сьогодні п’ю?
Хвилює, – так само спокійно відповіла вона.
Тоді чому ти нічого не скажеш? – він ще хильнув вина.
Ти жахливо п’яний.
Ха! Це я і сам знаю, – відставив пляшку і склав руки перед грудьми. – А як щодо невеликого скандальчику?
Це потрібно?
Ну...
Ти його хочеш?
Чорний Ворон не знав, що відповісти.
Лягай спати.
Ні, ні, почекай. Все таки я хочу з цим розібратися... Ой, де я так штани заляпав? А нехай... Значить, дарма я напивався? Безкорисливо...
А ти можеш і з користю?
Та, мабуть, – він знову взяв до рук пляшку і зробив кілька ковточків. – Я ж дурний.
Нічого ти не дурний!
Ні, дурний! – почав він підвищувати голос. – Дурний, бо молодий. Я холодний, але в мені тече гаряча кров! І я не думаю, а керуюсь тваринним інстинктом! Віриш? Тільки чесно.
Якщо чесно – вірю.
Я не сумнівався, – ще один ковток вина. – Ти завжди мені вірила. Кожному слову. Навіть тоді, коли я брехав.
А ти брехав? – Христина підхопилась з місця – Як часто?
Постійно!
Наприклад? – вона підійшла ближче.
Хоч би й зараз: я сказав, що пив коньяк, а по-справжньому – мартіні.
Брешеш?
Так! Ненавиджу мартіні, – Чорний Ворон приклав край горла пляшки до уст. – Ти надто добре мене знаєш. Хоча і недостатньо.
Що це означає?
Він вкотре відпив, витер губи, а потім кинув пляшку на підлогу – вона розбилась, шматки скла розлетілись в різні боки, краплі недопитого вина попали йому на брюки, перемішались з вуличним брудом.
Знала, що я так зроблю?
Христина мовчала, втупившись в підлогу, де лежали осколки.
Ходи-но сюди.
Вона зробила крок.
Ближче! – він потягнув її за руку. – Ось так. Чуєш, як смердить з рота? Звісно чуєш: інакше не підверталась, – двома пальцями він повернув її голову і змусив дивитися собі в вічі. – Знаєш, звідки він узявся? Скільки випив не пам’ятаю, але я потратив майже всі гроші, які в мене були. Трохи приберіг на бензин – добре, що згадав. А знаєш, чому я це зробив? Через тебе. Я труїв себе алкоголем через тебе! Так, ти права, якщо думаєш, що моє життя без тебе було б нікчемним. Та я не хочу постійно підкорюватись твоїм примхам. Хочеш мене приручити – тільки спробуй! – його рука повільно передавлювала кисть. – Я більше не граю. Якщо тобі схочеться погратися, шукай нову жертву, заманюй, проникай в душу, а потім знущайся собі на здоров’я! Тобі ж це так подобається...
Вона дала йому ляпас. Вона ляснула його по щоці, бо він перейшов за всі межі, бо він брехав і знав про це, і продовжував брехати. Навіщо це йому? Господи, що з ним робить алкоголь! Він відпустив руку і вона змогла відступити на крок назад. Потім чомусь почали навертатись сльози. Вона прикрила собі рота і дихала в долоню, намагаючись скоріше заспокоїтись. А хлопець все мовчав. Навіть не рухався. Лиш подумав, що дарма розбив пляшку.
Ну, чого ти ревеш? – нарешті вимовив він, підіймаючи на неї очі. – Це ж мені боляче, а не тобі.
Вона продовжувала мовчати.
Я тебе образив, – помалу продовжував він, – сказав не те, що треба... Намагався цим помститися тобі – дурень, – додав шепотом: – Я не можу.
Христина прибрала руку з лиця, спрямувавши на нього погляд.
Правильно зробила, що дала мені ляпас – давно пора. Спиртне вбило мені в голову чорт знає що... Будь я тверезим, до такого не опустився б. Я тебе не сильно налякав?
Христина покрутила головою.
Смілива!.. – в голосі майже прозвучав захват. – А я боягуз, принаймні щодо таких речей. Це вперше я стикнувся з цим і я не знаю, що мені робити. Тому й веду себе так.
Кілька хвилин він стояв задумливо, перебираючи в голові усі події, немов хотів знайти щось на свій захист, але алкоголь майже все постирав, залишивши в пам’яті тільки нещодавнє, що також ледь пригадувалось.
Хочеш відвертості?
Вона обережно кивнула.
Я одержимий, – він підняв голову вгору, і ніби кричав сусідам зверху: – Чуєте? Одержимий! Цілком і повністю! – потім тихо та таким тоном, наче ось-ось розсміється. – У мене сказ... Мене треба пристрелити... як собаку. Іншого не заслуговую, – його погляд впав на Христину. – Ти... ти це зробиш? Пристрелиш?
