в будинок на руках... прямісінько в спальню.
Нарешті йому вдалося поспати по-людському. Лиш цього разу він прокинувся раніше, ніж завжди, а точніше о п’ятій годині ранку. Щоб не будити Христину, він лежав тихо. Згадав про групу і про те, як вони його проводжали.
Може, все-таки залишишся? – благав його басист. – Обіцяємо забезпечувати житлом і видавати щоденний пайок.
Знаєш, нас і тут непогано кормлять, – відповідав Чорний Ворон.
А може передумаєш?
Всяке буває.
Надія завжди є! – втрутився Максим.
Чекай-чекай, – сказав басист. – Замість язика чесати, ліпше знайди мені листок і ручку.
Максим вирвав листок з блокнота Окаянного, взяв його ручку і подав все це басисту. Той, знайшовши опору у вигляді широкої спини ударника, нашкрябав щось своїм курячим почерком і простягнув Чорному Ворону.
Що це?
Мій номер телефону. Персональний. Щоб коли ти передумаєш, обійтися без посередників.
Надоум Коліщатович? – перепитав Максим, який вже встиг зиркнути краєм ока на папірець.
Ну-у... – засоромився басист. – Так, це моє ім’я... А що?
Нічого.
Максим відступив і якось підозріло засвистів. Звісно, адже в нього тепер є важелі тиску на басиста – це йому знадобиться в подальшій співпраці з групою, бо ж Окаянний погодився взяти його на роботу. Виявилось, що Максим непогано веде переговори, точніше, може ,,зламати” кого завгодно – корисна якість для організації концертів.
Що ж, – мовив на останок клавішник, – раз так, то нехай щастить!
І всі по черзі обняли Чорного Ворона з Христиною. Басист навіть обійняв їх двічі й обох відразу. Бідолашний, так рознервувався, що мало не розплакався. І Окаянний не залишився стояти осторонь: також обнявся, наче з рідними.
Дякую, допомогло, – впівголоса подякував він Чорному Ворону.
Я ж тобі казав...
Відходячи від того місця, де ще хвилину тому стояв автобус, хлопець думав, що які ж вони все такі діти... ці музиканти. Такі не хворіють зірковою хворобою.
В цей самий день він вирішив сходити на роботу, хоча б для того, аби перевірити, чи він все ще там працює. А може ніхто й не помітив, що його там вже більше місяця не було? Цікаво, куди в такому разі дівалась його зарплатня?
Ні тобі ,,здрастьє”, ні ,.до побачення”...
Чорний Ворон обертається і бачить старого знайомого – Ловкача.
Якби ти менше шифрувався... – відказує Чорний Ворон і подає йому руку.
Просто ти знову про щось задумався.
Привітались.
Давно тебе не бачив. Ти кудись їздив?
Було діло.
По справах?
Майже. А що, без мене тут щось змінилось?
Це тихе місто ніколи не подає ознак життя... принаймні вдень, – відповів Ловкач. – До речі, ти не проти змочити чимось горло?
Взагалі-то я на роботу йду.
У-у-у-у-у-у-у... Та ти ж нічого не знаєш!
Що не знаю?
Ловкач прицмокнув язиком.
Ходімо.
Вони зайшли в найближчий кафе-бар. Час був ранній, нікого не було, а вже накурено... чи ще накурено. Він згадав, як сюди вони з Сопляком приходили сюди вдвох. Або з компанією. Ніколи не поодинці. Хіба що Сопляк прийшов сюди один тієї ночі, коли незнайомець напоумив його помститися Христині. Він сидів за стійкою, ось тут, на цьому стільці, дивився на кольорові пляшечки навпроти, замовив свій улюблений портвейн з горілкою та шматочком лайму. Б-р-р-р-р, яка бридота!
Чого стоїш? Сідай.
Чорний Ворон сів.
Якийсь ти чамренний.
Нудить-не-рве, нудить-не-рве...
Я просто не виспався.
Ладно, проїхали. Щось будеш?
Нудить-не-рве...
Не хочеться.
А я візьму пива.
Коли Ловкачу подали його замовлення, Чорний Ворон подумав, що і бармен був той самий. Саме він протягував своєю сухорлявою рукою випивку для Сопляка.
Господи, як же його зараз НУДИТЬ!!!
Загалом, ось що було – почав розповідати Ловкач. – Ти в курсі, як проходили справи фірми останній кілька років?
Не дуже добре.
Це твоє ,,не дуже добре” наразі означає ,,дуже навіть непогано”. Звісно, період розквіту вже позаду, тим не менш вони умудрялись якось викручуватись і стабільно триматись на плаву.
Знаєм, плавали.
Так от, коли ти взяв відпустку, справи їхні кілька днів ще хоч куди не йшли. Раптом щось пішло не так, почались серйозні проблеми, випливли давні борги... Одним словом, все було в такій жопі, що далі нікуди. Начальство зібралось, обсудило, обміркувало і вирішило продати все к чортам.
Це кінець?
Так що можеш розслабитись. Сьогодні тобі нікуди поспішати... Та й завтра також.
Ловкач поставив порожню пляшку. На склі залишились відбитки від його пальців.
Я зараз.
Чорний Ворон піднявся й пішов до туалету. За раз виблював все з себе, залишивши в шлунку пустоту. Відчуття полегшення і нерозбірливий присмак слимака, що проповз по сухій горлянці. Трохи крутиться голова, але то нічого, то неважливо...
Він вийшов на вулицю. Свіже повітря сприятливо впливає на впорядкування думок. Мозок розігрівався. І він пішов. Куди? Додому. Йому більш нікуди йти.
Ще з порогу він зачув акорди – Христина вчиться грати і робить успіхи. „Треба буде колись купити їй акустику.”
Хлопнули двері. Христина, яка сиділа у вітальні на дивані, перестала грати.
Чорний Вороне, це ти? – гукнула вона.
Тиша.
Вона відклала гітару й вийшла в коридор. Потім пішла на кухню, про всяк випадок заглянула в ванну і навіть в комірчину. Ніде нікого не було. Дівчина зайшла до кімнати Чорного Ворона і знайшла там його. Він лежав на ліжку, повернутий на бік лицем до неї. Під голову підклав руку, яка наполовину звисала над підлогою. Пальці тримають незапалену сигарету. Його погляд був направлений на стіну, цілком пустий погляд спрямовувався на стіну, яку він бачив із дня в день протягом кількох років підряд. Коли вона зайшла, він машинально перекосився на неї.
Що ти тут робиш? – Христина старалась якомога лагідніше запитати.
