— Це справді манометр. Стикаючись із водою, він показує силу зовнішнього тиску і визначає таким чином, на якій глибині перебуває судно.
— А ці лоти нового виду?
— Це термометричні лоти, які вимірюють температуру різних шарів води.
— А це що за прилади, призначення яких я не можу вгадати?
— Тут, пане професоре, я повинен вам дати деякі пояснення, — сказав капітан Немо. — Отже, слухайте.
Помовчавши кілька хвилин, він продовжував:
— Є один рушій, могутній, слухняний, швидкий і легкий, який придатний до використання в різних випадках і який панує безроздільно на моєму судні. Все робиться з його допомогою. Він освітлює, обігріває судно, він душа всіх моїх механічних апаратів. Цей рушій — електрика.
— Електрика! — вигукнув я дуже здивований.
— Так, пане.
— І все ж, капітане, ви володієте надзвичайною швидкістю пересування, яка погано узгоджується з можливістю електрики. Досі її динамічна потужність була дуже обмежена і могла створювати тільки малу силу.
— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — моя електрика не така, яка відома всьому світові, — і це все, що я хотів вам, з вашого дозволу, сказати.
— Я не наполягатиму, капітане, хоч дуже здивований такими результатами. Проте одне питання ще, на яке ви дайте мені відповідь, якщо воно не здасться вам нескромним. Елементи, які служать вам для одержання такого дивовижного рушія, повинні швидко псуватися. Цинк, наприклад. Яким чином ви відновлюєте його, якщо ви не маєте більше ніяких зв’язків з землею?
— Я відповім на ваше запитання, — промовив капітан Немо. — Всім відомо, що в глибині морів є поклади цинку, заліза, срібла і золота, розробка яких цілком можлива. Але я не хотів користуватися цими металами землі, а зажадав від самого моря засобів для добування електрики.
— Від моря?
— Так, пане професоре, і цих засобів мені не бракувало. Справді, я міг би, з’єднавши між собою дроти, занурені на різних глибинах, одержати електрику від різниці температур; але визнав за краще скористатися більш практичним засобом.
— Яким же?
— Ви знаєте склад морської води. На сто грамів ми маємо дев’яносто шість з половиною грамів води і приблизно два й дві третіх грама хлористого натрію; потім — у невеликій кількості хлористий магній і хлористий калій, бромистий магній, сірчанокислу магнезію, сірчанокисле і вуглекисле вапно. Отже, ви бачите, що хлористий натрій є у воді в досить значній кількості. Цей натрій я вилучаю з морської води і застосовую в своїх елементах.
— Натрій?
— Так, пане. Змішаний з живим сріблом, він утворює амальгаму, яка заміняє цинк в елементах Бунзена. Живе срібло ніколи не псується, витрачається тільки натрій, який саме море постачає мені. Я вам скажу, крім того, що батареї з натрієм мають енергію вдвоє більшу, ніж батареї з цинком.
— Я розумію, капітане, перевагу натрію в умовах, в яких ви перебуваєте. Він є в морі. Добре. Але треба ще його приготувати, тобто вилучити. Як це ви робите? Ваші батареї, очевидно, могли б послужити вам у цій справі, але, якщо я не помиляюсь, кількість натрію, яку вимагають ці електричні прилади, перевищила б кількість, яку б ви здобули. Тобто для добування натрію ви використовували б його більше, ніж могли б одержати.
— Тому, пане професоре, я не вилучаю його з допомогою батареї, а просто використовую теплоту кам’яного вугілля.
— Кам’яного вугілля? — здивувався я.
— Скажімо, «морського вугілля», якщо хочете, — відповів капітан Немо.
— І ви можете розробляти підводні поклади вугілля?
— Пане Аронакс, ви побачите мене за роботою. Я прошу вас трохи зачекати, бо час ще терпить. Запам’ятайте тільки одне: я всім зобов’язаний океану: він створює електрику, а електрика дає «Наутілусу» тепло, світло, рух, — одним словом, життя.
— Але не повітря, яким ви дихаєте?
— О, я міг би виробляти повітря, потрібне для мого дихання, але це зайве, тому що я піднімаюся на поверхню моря, коли захочу. А втім, якщо електрика не постачає мені повітря для дихання, то вона рухає принаймні могутні насоси, які збирають його в спеціальних резервуарах, що дає можливість, коли треба, продовжити, скільки мені хочеться, перебування в глибині моря.
— Капітане, — сказав я, — мені залишається тільки дивуватися. Ви, очевидно, відкрили те, що люди коли-небудь ще відкриють, — справжню динамічну силу електрики.
— Не знаю, чи відкриють вони її, — холодно відповів капітан Немо. — Як би там не було, ви знаєте вже перше застосування цього дорогоцінного джерела енергії. Це воно нас освітлює так рівно і з такою постійністю, якої не вистачає сонячному світлу. Тепер подивіться на цей годинник: він електричний і точністю ходу не поступиться перед кращими хронометрами. Я поділив циферблат на двадцять чотири години, як італійський годинник, тому що для мене не існує ні ночі, ні дня, ні сонця, ні місяця, а тільки це штучне світло, яке йде слідом за мною в глиб моря. Дивіться, тепер десята година ранку.
— Цілком вірно.
— А от ще одне застосування електрики. Оцей циферблат, що висить перед нашими очима, показує швидкість «Наутілуса». Електричний дріт з’єднує його з гвинтом лага, і його стрілка показує мені справжній хід судна. Дивіться, цієї миті ми йдемо з швидкістю не більше п’ятнадцяти миль на годину.
— Це чудово. 1 я бачу, капітане, що ви були праві, коли використали цю силу, яка покликана замінити з часом силу вітру, води і пари.
— Ми не закінчили, пане Аронакс, — сказав капітан Немо, підводячись, — і якщо вам завгодно, ходімте на корму «Наутілуса».
Справді, я знав уже всю передню частину цього підводного судна, яка була поділена так, якщо йти від центра до носа: їдальня завдовжки п’ять метрів, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека в п’ять метрів; великий, десятиметровий салон, відділений од каюти капітана теж водонепроникною перегородкою; каюта капітана в п’ять метрів; моя кімната в два з половиною метри і, нарешті, резервуар для повітря в сім з половиною метрів, який досягав форштевня. Разом тридцять п’ять метрів завдовжки. У водонепроникних перегородках були зроблені двері, що зачинялися герметично з допомогою каучукових засувів і створювали повну безпеку на борту «Наутілуса» в разі, якщо де-небудь з’явилася б вода.
Я пішов слідом за капітаном Немо різними переходами до центральної частини корабля. Там було щось на зразок колодязя між двома водонепроникними перегородками. Залізні сходи, прикріплені до його стіни, вели вгору. Я запитав капітана, для чого служать ці сходи.
— Вони ведуть до шлюпки, — відповів він.
— Як, ви маєте шлюпку? — вигукнув я, досить здивований.
— Безперечно. Чудовий човен, легкий і нетонучий, який служить нам для прогулянки і рибної ловлі.
— Але кожного разу, як ви захочете сісти в човен, ви повинні піднятися на поверхню моря?
— Зовсім ні. Цей човен поставлений па верхній, зовнішній частині «Наутілуса», в особливому, спеціально для нього зробленому заглибленні. Він повністю оснащений, зовсім не пропускає воду і прикріплений міцними болтами. Оці сходи ведуть до люка в корпусі «Наутілуса», який сполучається з таким же люком у шлюпці. Через цей подвійний люк я й заходжу в шлюпку. Тоді закривається один люк — люк у «Наутілусі», я закриваю другий — люк у шлюпці — з допомогою гвинта, знімаю болти, і човен піднімається з дивовижною швидкістю на поверхню моря. Потім я відкриваю люк на палубу, який доти був дбайливо закритий, ставлю щоглу, піднімаю парус або беру весла і роблю прогулянку.
— Але як же ви повертаєтеся на борт? — Не я повертаюся, пане Аронакс, а «Наутілус» повертається.
— За вашим наказом?
