Балтазар прибуває в понеділок

— Чоловіче, знаєш, про що я думаю? Що волхв…

— Який волхв?

— Балтазар! Бо хіба ж не Балтазаром звався один з трьох святих волхвів, які прийшли вклонитися новонародженому Ісусові?

— Так. І що ти хочеш тим сказати?

— Хочу сказати, що коли Балтазарова слава, як ти гадаєш, є результатом діяльності рекламної служби тресту, то, можливо, волхв не такий уже й страшний, як може здатися з чуток? Знаєш приказку: не такий страшний чорт…

Дуку стенув плечима:

— Мій хлопчику, слова це те саме, що й жіночі обійми. їх можна пояснити по-різному. Ти кажеш: «… то, можливо, волхв не такий уже й страшний, як може здатися з чуток». Та все це залежить від того, що ти розумієш під словом «страшний»? Я згоден з тобою, що в його біографії, крім правди, є багато домислу, та яким би суттєвим той домисел не був, ми повинні визнати, що тут ідеться про аса своєї справи. Минуло уже кілька років, як я працюю у контррозвідці, і протягом усього цього часу я ніколи не відчував, що не мав задоволення. В розумінні успіху. Та знай, що зараз мене вперше полонить жах. Я гадаю, мій хлопчику, що на нас чекає дуже тяжка робота. Від самого початку надзвичайно тяжка, якщо врахувати те, що ми нічого не знаємо, крім того, що Балтазар, Великий Балтазар прибуває в понеділок.

— Прибуває в понеділок, і ми не знаємо навіть, як він виглядає, Щоб належно його зустріти.

— Не знаємо, та якщо правда, що твердять в біографії, то нас може потішити, що цього не знає ніхто. А хіба це не дивно? Відома його біографія, йому приписують багато подвигів — декотрі, можливо, навіть видумані,— і ніхто не відає, який він на вигляд. Але тішитися не досить. Ми повинні щось робити. До понеділка ще п’ять днів.

— Ти говориш так, ніби це п’ять місяців.

— Звичайно, термін дуже малий, щоб ми могли зустріти Балтазара з квітами, коли він ступить ногою на землю Румунії, Та за ті п’ять днів, що маємо, ми, може, нападемо на слід того, що вдавав Сіміонеску.

— Відносно Гаспара у мене ще є дещо у сагайдаку.

— То ти вже охрестив і цього. Скажи, будь ласка, чому й досі мовчав?

— Бо ти винен. Ти мені сказав, що Балтазар, який прибуває в понеділок, та сама особа, що і Великий Балтазар, і я, приголомшений цією сенсацією, забув, що у мене ще є деякі новини.

І цю мить задзеленчав телефон. Дуку взяв трубку. На другому кінці проводу полковник запитав:

— Чи повернувся Богдан з Плоєшти?

— Щойно зайшов, товаришу полковник.

— Обидва приходьте до мене!

II. ДЕЯКІ ВКАЗІВКИ ПРО ДРУГОГО ВОЛХВА

Вони вже майже півгодини були в полковника Рареша, а Богдан ще не скінчив свою доповідь. Полковник його кілька разів переривав, він вимагав подробиць, за подробицями йшли припущення, і лише тепер, майже через півгодини, Богдан мав змогу вийняти з сагайдака те, що було там на дні.

— Товаришу полковник, якщо ми не знаємо Балтазара, — а тому не зможемо впізнати його, коли він приїде, — нам залишається лише впізнати Гаспара.

— Він хоче сказати, — Лжесіміонеску, — вважав своїм обов’язком пояснити Дуку. — Ви знаєте його звичку давати імена й прізвища.

— Товаришу полковник, я не знаю, чи завжди я в доброму гуморі, та цього разу, здається, влучив у ціль. Якщо нам доведеться мати справу з цим волхвом Балтазаром і якщо ми не знаємо справжнього імені того, що видавав себе за Сіміонеску, чому б не дати йому імені волхва, тобто Гаспара. І хто знає, може, є ще й третій волхв — Мельхіор?

— Назви його й Гаспаром, якщо це тобі до вподоби! Та скажи, будь ласка, що з тим Гаспаром?

— Товаришу полковник, з усього видно, що Гаспар не плоєштянин. Він звідси, з Бухареста.

— Це припущення? — спитав полковник.

— Трохи більше, ніж припущення. Я поясню. Після того, як із телефонної розмови з Монте-Карло я дізнався, що якийсь Балтазар повинен прибути до нас у понеділок, я спитав сам себе: «А хто ж у понеділок зустріне Балтазара?» І тому, що питання мені здалося каверзним…

— Як це так, каверзним? — перервав його Дуку.

— Так, каверзним. Через те, що на початку розслідування було приречене залишитися без відповіді. А тому, що це питання здалося мені занадто каверзним, я подумав, що, може, тому, хто видавав себе за Сіміонеску, дуже не повезло і хтось із сусідів випадково побачив його, коли він заходив чи виходив із квартири подружжя Сіміонеску. І повинен вам сказати, що, на наше щастя, є свідок.

— Це вже дає хоч якийсь шанс, — кинув Дуку.

Богдан не відповів. Вийняв з нагрудної кишені згорнутий аркуш паперу, розгорнув його і поклав на письмовий стіл перед полковником.

— Будь ласка, перед вами заява свідка Денешана Петру, інженера за професією.

Полковник Рареш, у якого далекозорість ще тільки починалася, трохи відсунув папір до потрібної віддалі і уважно почав читати таке:

'У понеділок, 14 червня цього року, близько 21 години, я повернувся додому з міста. Хочу зразу ж уточнити, що мешкаю в одному парадному і на одній площадці сходів з сім’єю Сіміонеску (я займаю дев'яту квартиру, а вони — десяту). Коли я відмикав французький замок моєї квартири, відчинилися двері у сусідів, І я побачив чоловіка, що вийшов звідти. У мене було враження, що, побачивши мене, він здригнувся, і тоді я одразу запідозрив щось недобре. Та підозра розвіялася, коли вія замість того, щоб хряпнути дверима, як, здається, хотів це зробити, просунув голову в двері й дуже природно гукнув: «Ще раз на добраніч і цілую ручки». Я зайшов у квартиру і тому, що цілий день вікна були зачинені, то перше, що я зробив, — відчинив їх. Я встиг побачити того чоловіка, коли він сідав у машину, яка, як це не дивно, стояла навпроти іншого парадного. Машина — 'фіат-1300». Номер точно був бухарестський, та я його не запам’ятав. Номер з чотирьох цифр, якщо не помиляюсь, і, здається, серед тих цифр були одна п’ятірка й одна семірка.

Тому, що я того чоловіка бачив лише кілька секунд, мені майже неможливо описати його. Це мій великий недолік, що я не можу запам’ятовувати фізіономії людей. Із тої ж причини не певний, чи зміг би я пізнати його, якби зустрів ще раз.

Це все, що я знаю й можу заявити з цілковитою відповідальністю».

Полковник голосно й повільно прочитав це свідчення Денешана, виділяючи голосом деякі слова. Закінчивши читання, він спитав:

— Припускаю, що ти намагався дізнатися, де стоять ті п’ятірка й семірка у номері машини!

— Так, товаришу полковник, але свідок цього не міг пригадати. Навпаки, я сказав би, що через мою наполегливість Денещан зробився ще більше невпевнений. Зрештою, може бути, що номер фальшивий,

— Якщо номер фальшивий, — замітив Дуку, — то це означало б, що й твоє припущення, що власник машини бухарестець, теж не відповідає дійсності.

— У такому разі, перш за все ми повинні б дізнатися, чи фальшивий той номер, чи ні? Хоча, з певної точки зору, це, мабуть, все одно, що шукати голку в стіжку сіна..

— Дозвольте, товаришу полковник, — знову втрутився Дуку.

— Будь ласка, Менеїле!

— Товаришу полковник, ми, звичайно, повинні будемо шукати голку в стіжку сіна, виходячи з тих двох імовірних цифр, вказаних Денешаном. Особисто я не гадаю, що номер машини фальшивий. Гадаю, що дійсно цей так званий Сіміонеску — мешканець Бухареста.

— На чому грунтується таке ваше твердження?