— Товаришу полковник, а може, нам варто все-таки було б спробувати?
— Як саме, Менеїле?
— Товаришу полковник, так, як ви оце поставили питання, ви цілком маєте рацію. Труднощі, відбору, по- перше, самих інститутів та підприємств, а по-друге, їхніх робіт, по ступеню їх важливості, величезні. Але може бути таке, що трест зацікавився якимсь науковим відкриттям чи винаходом такої величезної важливості, що в даний момент він для безпеки нашої держави є таємницею номер перший, найголовнішою таємницею, відомою керівництву нашою державою на найвищому рівні.
Полковник подумав трохи і сказав:
— Гаразд, Менеїле, ми поговоримо про це з товаришем генералом. Якщо є таємниця номер перший, то нам буде набагато легше протистояти діям Великого Балтазара.
Богдан запалив цигарку й тому, що був сам, то затишно вмостився у кріслі, задерши ноги на письмовий стіл. Щойно він закінчив допитувати Денешана, викликавши його ще раз. Цей останній допит мав Цілком визначену мету: дістати від Денешана якнайдетальніший опис зовнішності того, хто видавав себе за Сіміонеску. Всупереч попередньому запевненню Денешана, що він не запам’ятовує облич, він на превелике Богданове й лейтенанта Педурару задоволення довів цілком протилежне. Лейтенант Педурару був присутній на допиті, сидів збоку за столиком біля вікна і весь час. малював у альбомі, тримаючи його на колінах.
Після того, як Денешан скінчив опис «волхва Гаспара», лейтенант Педурару встав і, підійшовши до Денег шану, поклав перед ним аркуш з альбома.
— Товаришу Денешане, скажіть, будь ласка, чи цей малюнок хоч трохи схожий на людину, яку ви бачили, коли вона вийшла з квартири сім’ї Сіміонеску?
Денешан, подивившись уважно на портрет, мальований зі слів, сказав Богданові:
— Товаришу капітан, подібність є, але в дійсності, Хто не бачив цієї людини, ледве чи зможе пізнати її за цим малюнком.
— Отже, на вашу думку, той, хто бачив цього чоловіка, міг би пізнати його за цим малюнком?
— Гадаю, що міг би, товаришу капітан.
— У такому разі ви зробили нам велику послугу і я вам дуже вдячний.
За кілька хвилин, взявши цей малюнок, Богдан рушив до Плоєшти, щоб поговорити з Паулем Сіміонеску, Сіміонеску саме годував екзотичних рибок у дуже гарному акваріумі,
Після обов’язкових вступних слів, у яких, звичайно, мовилося про екзотичних рибок, про яких Сіміонеску знав дуже багато, Богдан вийняв з портфеля малюнок і поклав його перед ним.
— Товаришу Сіміонеску, прошу вас сказати, чи не схожий цей портрет на кого-небудь з ваших друзів чи знайомих?
Минуло кілька хвилин, аж нарешті Сіміонеску мовив:
— Схожий на Парасківа.
— Хто такий Парасків? Друг?
— Ні, зовсім ні. З Парасківом Пенделяну я познайомився в опері. Два, а може, два з половиною місяці тому,
— Як ви познайомилися?
— Під час антракту в буфеті. Я був у театрі з дружиною і стояв тоді збоку, чекаючи, поки біля буфету поменшає людей. Він стояв спереду і, підійшовши до мене, спитав, ніби давній знайомий, що мені купити. «Щоб вам не стояти в черзі!» — пояснив він. Великим моїм недоліком є те, що коли мене захоплюють зненацька, я не завжди реагую так, як мені хотілося б. То я й сказав йому, що хочу лише оранжаду для дружини. Коли він прийшов з оранжадом і відрекомендувався, то сказав, що сидить праворуч від мене і що лише як сусід дозволив собі звернутися до мене. Щиро кажучи, я й не помічав його, але я, мабуть, розбазікався…
— Прошу вас, говоріть усе, — попрохав Богдан, — мені цікаві всі подробиці.
— Хочу сказати, що як буває часто в подібних випадках, розмова налагодилася, і мені не було чого жалкувати, бо Парасків Пенделяну виявився товариською і дуже культурною людиною з грунтовними знаннями у галузі музики. Наступного антракту ми знову зустрілися. Цього разу наша розмова теж була приємною, особливо коли я дізнався, що в нас загальне захоплення: колекціонування старих монет. Після вистави ми запропонували підвезти його додому, на машині, але він теж прибув на власній.
— Яка в нього машина?
— «Фіат-1300».
— Номера ви, звичайно, не запам’ятали?
— Ні тоді, ні вдруге.
— Коли вдруге?
— Бо ми ще бачилися в опері.
— Випадково?
— Не зовсім. Якимсь чином ми призначили побачення,
— Що ви розумієте під словами «якимсь чином»?
— Перед тим, як попрощатися, він сказав, що через Два тижні прийде на виставу «Богема». Моя дружина відповіла, що й ми хочемо піти на неї. Деталь, яка, здається, не позбавлена для вас ваги: на спектаклі «Богема», не знаю, як вже це йому вдалося, але Парасків знову сидів праворуч від мене.
— Дійсно, подробиця важлива. Але прошу вас розказуйте далі.
— Після вистави він так просив повечеряти разом, що зрештою ми погодилася. Ми вечеряли в ресторані Капша. Це був дуже приємний вечір. Я вам говорив, що Парасків дуже товариська людина. Тобто цілковита протилежність нам. Може, тому нам було так добре в його товаристві. Здається, ми йому теж сподобалися, бо він досить часто дзвонить нам, цікавиться моїм здоров’ям, — між іншим, досить підупалим, — питає, коли ми знову приїдемо в Бухарест.
— Може, ви знаєте номер його телефону?
— Ні! Вів нам повідомив, що недавно одержав квартиру в новому будинку і, не зважаючи на повторне прохання, йому телефон ще не поставили.
— Тоді, може, він дав вам свою адресу?
— Сказав, що мешкає на бульварі Ровделулуй, шість.
Богдан записав адресу, хоча був певен, що Парасків
Пенделяну — якщо це прізвище не вигадане — мешкає зовсім в Іншому місці.
— Чи не запрошував він вас до себе в гості?
— Ні! Зате сам напросився…
— Ви сказали: напросився? — хотів уточнити Богдан.
— Що правда, то правда — напросився. Ось як це сталося. Минуло, мабуть, тижнів зо два. Так годині об одинадцятій я почув дзвінок, пішов подивитися, хто там, і коли відчинив, то дуже здивувався, побачивши Парасківа. Почув, звичайно, тисячу пробачень, що він мене турбує, не попередивши
— І чим він мотивує, що не попередив вас?
Сказав, що їде з Брашова і що, коли звідти від’їздив, було ще так рано, що не посмів дзвонити. Як я вже згадував, він тисячу разів пробачився, а потім пояснив мету візиту. Приїхав порадитись про якісь старі монети, які він хотів купити в одного колекціонера. «Знаєте, — сказав він мені,— більшість цих монет мені відомі, і я знаю, чого вони варті, і є деякі, що бачу їх вперше. Тому я вирішив звернутися до вас, як особи компетентної». З тих тридцяти монет, які він висипав на стіл, лише половина становила інтерес для серйозного колекціонера. Тому я тоді зразу ж подумав, що Парасків дуже приємний співбесідник, але середній нумізмат. Щоб не викидати йому грошей на шматки міді чи срібла, позбавлені будь-якої нумізматичної вартості, я навчив його, що саме купувати й за скільки. Після цього він поїхав.
— Поїхав? — спитав розчарований Богдан.
— Так, поїхав, хоч ми й прохали, щоб він залишився на обід, особливо наполягала моя дружина, яка саме в цей час; коли він лагодився йти, повернулася з міста.
— А що він робив, коли був у вас? — спитав Богдан, подумавши кілька хвилин про все, що йому розповів співрозмовник.
— Не розумію, вашого запитанням
— Тобто що він робив, коли ви роздивлялися монети? Увесь час стояв біля вас?
