— Чекайте трохи, я пригадаю. Ні! Він помацав по кишенях, сказав, що забув свої цигарки в плащі, й пішов по них.
— А що ви робили в той час? Роздивлялися монети?
— Звичайної
- І довго він був відсутній?
— Точно не пригадую. Я роздивлявся монети, а для колекціонера це найприємніше заняття.
— Плащ він залишив у передпокої?
— Так, у передпокої.
— А в якій кімнаті ви приймали гостя?
— Тут, у кабінеті,
— Прибиральниця була в кухні?
— Ні, в той день її не було, вона приходить тричі на тиждень.
— Отже, в той час, коли ви роздивлялися монети, Парасків Пенделяну пішов по цигарки, які він забув у кишені плаща, залишеного на вішалці в передпокої!
— Мені здається, що ви надаєте великого значення цій подробиці. Чи, може, я помиляюся? — спитав Сіміонеску.
— Якесь значення це має, — підтвердив Богдан, говорячи правду лише наполовину. У дійсності ці деталі були для нього надзвичайно важливі.
— Коли ви йдете з дому, то зачиняєте двері тільки на французький замок, чи й на звичайний?
— Коли не забуваємо, то зачиняємо і на звичайний.
— Чи не просив вас Парасків показати квартиру?
— Звідки це вам відомо? — здивувався Сіміонеску.
— Догадуюсь.
— Так, дійсно просив. Він сказав, що розташування кімнат ідеальне. А як вам здається? Але чого це я вас питаю — я ж вам не показував усієї квартири.
— І не треба. З того, що я бачив, мені зрозуміло, що Парасків не перебільшував.
— Розумієте, це кооперативний будинок з особливими вигодами. Парасків казав, що теж вступив до кооперативу, який хоче побудувати невеликий будинок на території, що належить, одному з майбутніх мешканців.
«Запевняю вас, що той Парасків не встигне поселитися у своїй квартирі навіть і тоді, якщо ця історія й відповідає дійсності».
Та він цього не сказав, тільки подумав. Потім устав, подякував хазяїнові за інформацію і пішов. Хазяїн провів його до дверей.
— Чи зміг я бути вам чимось корисним, товаришу капітан?
— Багато чим. Ще раз дякую вам.
Їдучи в Бухарест, Богдан мав досить часу обміркувати минулі події. Таємниця, яка оповила особу другого «волхва», починала потроху прояснюватися.
«Пан Гаспар непогано попрацював», — подумав Богдан, — вмикаючи радіо. Музика йому зовсім не заважала; навпаки, збуджувала думку.
І дійсно, він міг сказати, що Парасків Пенделяну — якщо це було його справжнє ім’я — працював непогано. Познайомився з подружжям Сіміонеску, завоював довіру, щоб скористуватися їхнім телефоном для переговорів з Монте-Карло, тобто із загадковим «дядьком Солом», мабуть, кимсь із керівництва тресту «Небел». Що ж до справжньої мети нежданого візиту Парасківа Пенделяну — її теж не важко вгадати. Він прийшов, щоб одержати відтиск ключів.
Богдан зовсім не мав ілюзій, що Парасків Пенделяну — справжнє ім’я «волхва» і що він мешкає по вказаній ним адресі. Однак тепер уже набагато легше натрапити на його слід, тепер, коли він був певен, що портрет, мальований зі слів, вдалий! З другого боку, завдяки цьому портретові, дві цифри номера машини «п’ять» і «сім» говорили вже значно більше, ніж раніше. 3 цими двома козирями молодший лейтенант Пічоруш зрештою виявить і Гаспара.
III. НЕЙМОВІРНІ ПОЯСНЕННЯ ПАРАСКІВА ПЕНДЕЛЯНУ
Сюрприз був великий, і Не лише для Пічоруша, але й для Дуку та Богдана, коли вони дізналися, що на бульварі Ронделулуй, шість дійсно мешкає інженер на ім’я Парасків Пенделяну і що той Парасків Пенделяну схожий на волхва, який, скориставшись телефоном подружжя Сіміонеску, говорив із Монте-Карло. «Фїат- 1300» також належав йому і його точний номер — 25–37.
Але вже наступного дня до цього сюрпризу додалося ще й здивування, Таємний нагляд за Парасківом не дав нічого, щоб його можна було в чомусь запідозрити. Зовні Парасків був звичайним собі громадянином, який дуже часто ходив на концерти, вистави, вітався на вулиці з багатьма людьми, здавався самітником, в якого нема багато друзів і знайомих.
Те, що він жив досить усамітнено, здавалося підозрілим. Відомо, що так змушені жити всі. шпигуни. Бо світським життям всі цікавляться й багато про нього розмовляють.
Однак, якщо в людини двадцятирічний досвід служби в контррозвідці, вона набуває особливого чуття, яке викликає у неї тривогу тоді, коли особа, якою вона цікавиться, є чи не є підозрілою. Це особливе чуття підказувало Дуку, а якоюсь мірою і Богданові, що Парасків Пенделяну шпигун. Однак на це суб’єктивне чуття ні один з них ніколи не міг повністю покластися, крім того конкретного випадку, коли провину Парасківа Пенделяну підтверджували ще деякі факти. Найтяжчим звинуваченням була розмові з так званим «дядьком Солом» із Монте-Карло.
Вагаючись поміж чуттям і розумом, майор Менеїле вперше не міг вирішити, який же Метод застосувати.
— Дуку, ми можемо наробити дурниць, — висловив свою гадку Богдан тоді, коли вони дуже детально почали розглядати це питання.
— Ти так вважаєш?
— Я так вважаю. Тому мені здається за краще зачекати.
— Чого?
— Понеділка. У понеділок прибуває Балтазар. У понеділок Гаспар чекатиме його на вокзалі або в аеропорту.
— А якщо Парасків не чекатиме його ні на вокзалі, ні в аеропорту? Тобто якщо Парасків не та людина, яка нам потрібна, тоді. що робити? Загубимо Балтазара? Треба, мій хлопчику, дізнатись до понеділка, якому богові молиться цей Парасків.
— Дізналось у понеділок. Якщо він зустріне Балтазара, то це наша людина. Якщо ж ні…
— Якщо ні, то ми загубимо Балтазара.
— Завжди, коли нам доводиться щось вирішувати, ти так крутиш-вертяш, що в мене аж голова болить. Поясни мені, що ти розумієш під отими словами: «Якщо ми почекаємо до понеділка і Гаспар його не зустріне, це означатиме, що ми втратили Балтазара»? А якщо до понеділка ти зможеш вияснити, якому богові молиться Пенделяну, то не втратиш Балтазара?
— Мабуть, все ж ми зможемо про щось дізнатися від Парасківа.
Змилуйся, Дуку. Я можу думати лише так, що Гаспар і справді говорив з Монте-Карло, а тому, зачекавши до понеділка, ми взнаємо і Балтазара. Якщо ж він не мав нічого спільного з тою справою, тоді вже й не знаю, як ти можеш сподіватися від нього про щось таке, що навело
— Не знаю, хлопчику, має він чи не має Щось спільне з тою справою. Не знаю! Але те, що знаю, мене дуже спокушає з ним трохи порозмовляти.
— Ти ж знаєш, що начальник цього не хоче. То і я такої ж думки, що розмова з ним може накоїти дурниць. Це одне. Друге, оскільки мені відомо, не можна розбити посуд без шуму. А шум міг би налякати
