— Я вас запевняю, пане Пенделяну, що ми суворо дотримуємося своїх службових функцій. І тому, що це саме так, а не інакше, я вас запитую і прошу вас відповісти якомога щиро, не намагаючись приховувати правди: хто дав вам право проникнути до квартири подружжя Сіміонеску за їхньої відсутності?
— Мене запросили, панове.
Відповідь була така несподівана, що Богдан, який не володів собою так, як Дуку, запалив цигарку.
— Хто?
Парасків якусь мить вагався відповісти.
— Пані Сіміонеску, гадаю.
— Ви лише гадаєте?
— Ні, я майже певний.
— А чому ви не певні цілком, пане Пенделяну?
- Є якась частка непевності.
Він не продовжував. Устав з поруччя дивана і почав, ходити по кімнаті. Дуку і Богдан терпляче стежили поглядом за ним, і за якусь мить в обох склалося враження, що Парасків забув про них. Нарешті мину до кілька хвилин, протягом яких він лише крокував туди-сюди, Пенделяну пішов до шухляди, відчинив її й вийняв звідти три конверти. Оглянув почерк з ледве помітною посмішкою, наче бавлячись, потім повернувся і знову сів на поручні дивана.
— Історія дивна і від самого початку забавна.
— Розкажіть її й нам, ми теж побавимося, — підказав йому Богдан, який про себе не був згодний з начальником: з Гаспаром треба поводитися суворіше.
Парасків помахав, наче віялом, листами, та не тому, що йому було гаряче, а просто розважаючись і повільно почав говорити, добираючи слів ї переводячи погляд з одного на другого.
— Усе почалося з телефонної розмови. Одного разу задзеленчав телефон, і я взяв трубку. Якась жінка шукала якогось Нелу. Повинен вам сказати, що я трохи донжуан. Мені подобаються жінки, хоч і не люблю зв’язків, що можуть надовго затягтися. Тому надаю перевагу легкій авантюрі. Я не вимагаю від жінок, щоб вони мене любили, і не хочу, щоб вони вимагали від мене того самого. Вас, мабуть, обурює моя аморальність, та вже такий я є. Не знаю, чи це вам відомо, та якщо невідомо, то взнайте від мене, що телефон є ідеальним засобом для легких авантюр. Багато разів телефон рятував мене від труднощів, панове.
— Від труднощів? А саме? спитав Богдан.
— А саме, коли у мене немає на черзі жодної пригоди, я звертаюся до телефону. Набравши кілька номерів навмання, завжди можна знайти жінку, схильну до забавної ескапади. — І, звертаючись до Богдана, сказав — Якщо колись у вас виникнуть труднощі, прошу скористатися моїм методом.
— Дякую! — відповів Богдан, який з великим зусиллям зберігав спокій. Базікання волхва його дратувало, і якби він проводив допит, то не дозволив би теревенити про дурниці.
— Повинен визнати, що до телефонного дзвінка, про який я вам казав, я був переконаний, що цей метод належить виключно мені. Та почувши дзвінок, зрозумів, що його так само використовувала якась невідома, яка подзвонила Мені, немов шукаючи якогось Нелу, що його, певно, насправді й не існувало. А що мені посміхнулася нова пригода, то я підхопив гру, використовуючи один по одному всі штампи, з якими досі не мав поразки. Та на мій превеликий жаль, невідома відмовилася зустрітися зі мною, Коли я зрозумів, що не зможу нічого зробити, хотів уже покласти трубку. Але не міг. Вона мала чарівний голосі 3а все життя мені ще не траплялося чути такого, приємного — так, так, — .просто чарівного голосу. Я мав задоволення, лише слухаючи його, і слухав би його без кінця-краю, хоча б вона мені диктувала по телефону рецепти тістечок. Але й те, що вона мені говорила, було досить цікавим. Говорила, наприклад, що їй сорок п'ять років, що вона провінціалка, що вона провела молодість біля хворого чоловіка, якого хоч і поважала, але не любила. Що її жахає одна думка, що через кілька років вона постаріє, так і не зазнавши пристрасті, Вона ще говорила, що висловлює мені це все лише тому, що ми не знайомі і ніколи ними не будемо. Я просив дати номер її телефону, але вона відмовилась. Зрештою вона погодилася подзвонити мені ще раз, для чого я дав їй свій телефонний номер, якого вона набрала тоді випадково, думаючи, що це телефон отого Нелу. Побазікали ще трохи, вона поклала трубку. — Пенделяну зробив паузу й продовжував — Може, ви мені й не вірите, але запевняю вас, що як тільки я поклав трубку, то одразу ж забув про неї.
— Ми вам віримо, — втішив його Богдан, який відчув потребу в іронії.— Ви забули про неї, бо вважали всю ту історію невдалою пригодою.
— Ви маєте рацію! Невдала пригода! Між іншим, мене не могла цікавити жінка, старша від мене на п’ять років. Через кілька днів знову, почувся дзвінок. То була вона. І одразу, з першої миті мене знову заполонив її чарівний голос. Ми говорили телефоном майже годину. Фактично говорила більше вона. Слухаючи, мені було дуже жаль її. І слово честі, лише через те, що в неї був чарівний голос. Я не сентиментальний і, признаюся, занадто егоїст, щоб нещастя іншого мене хвилювало. Це було вперше, що мені стало жаль нещасну жінку, яка, доживши майже до старості, ще не знала великої пристрасті. Кінчаючи розмову, вона повідомила мені, що наступного дня їде додому в Плоєшти — тут вона жила в приятельки — і що більше не дзвонитиме. Я наполягав зустрітися. Та вона й цього разу не погодилась. Але обіцяла, хоч я не дуже їй вірив, що пізніше подасть про себе звістку. І всупереч сподіванці звістка надійшла.
Парасків вийняв з конверта листа, швиденько його прочитав і простягнув Дуку. Лист мав такий зміст:
— І звичайно ви пішли? — промовив Дуку, передаючи листа Богданові.
— Хіба можна інакше? Я пішов, хоч одне речення в листі мене просто дратувало.
— Яке?
— «Якби я мала якесь право, я б ревнувала вас до всіх жінок». Цими словами вона виказувала себе, що вона належить до категорії жінок, яких я боюсь. Та я хотів пізнати її і гадав, що вона призначила мені побачення в опері теж з тієї ж причини. Та помилився. Коротше кажучи, то був невдалий вечір. Через деякий час я отримав ще одного листа.
— Тобто, через скільки? — спитав Дуку.
— Через тиждень. Ось цей лист.
Дуку взяв листа й, прочитавши, передав Богданові. Лист мав такий зміст:
— Ви знаєте Ірину Сіміонеску? — спитав Парасків:
— Знаємо.
— Як ви вважаєте, — вона гарна?
