— Пане, я цього категорично, не твердив, лише сказав, що мені здається, ніби заснув. Це різниця, якщо дозволите зауважити.
— Пане Пенделяну, важко повірити, щоб ви задрімали. Отже, зауваження мого колеги лишається в силі.
— Тоді я чекав… Тоді мені лише здалося, що час пролетів так швидко. — Потім, одразу образившись, голосом несправедливо звинуваченої людини промовив: — Я відчуваю, що ви мені не вірите. Більше того, відчуваю, що ви мене в чомусь запідозрюєте, не знаю тільки в чому.
Пане Пенделяну, а в той час, коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, ви нікуди не дзвонили по телефону?
— Ні, нікуди.
— Телефон був у вітальні, де ви чекали повернення господині?
— Так, звичайно.
— Отже, ви ні з ким не говорили по телефону?
— Абсолютно ні з ким.
— У вас і знайомі в Монте-Карло, пане Пенделяну?
— Немає, пане. Пробачте, але ви мені ставите такі питання… Такі питання…
І замовк, ніби не знайшов потрібних слів,
— Які питання?
— Безглузді.
Богдан обурився і занепокоївся на канапці, бажаючи щось сказати, але суворий погляд начальника заспокоїв його.
— Я вам поставлю ще одне питання, яке вам здасться, мабуть, теж безглуздим, — продовжував Дуку. — Коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, у вас не було відчуття, що ви в квартирі не один?
— Як ви можете навіть подумати таке, щоб я, відчувши, що в квартирі хтось є, залишився б там, хоч одну секунду!
— Категорично?
— Так, пане!
— Дуже цікаво!.. Дуже дивно!..
— Що саме вам здається цікавим і дивним?
— Якщо б ви мали почуття, що ви не один, то можна було б допустити, що, коли ви заснули, хтось інший говорив телефоном, що належав подружжю Сіміонеску,
— Пане…
Та Дуку перебив його.
— Таке ваше припущення стало б, мабуть, вірогідним, і ми могли б собі пояснити причини телефонної розмови з Монте-Карло.
— Не розумію!.. Гадаю, що ви не жартуєте з мене?.. Ви не маєте на де ніякого права.
— Такого ми робити ніколи б не посміли, пане Пенделяну. Але в дійсності відбулося таке: поки ви перебували у вітальні, хтось, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, переговорив з Монте-Карло.
— Якщо я вірно зрозумів, ви переконані, що людина, яка, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, говорила з Монте-Карло, був саме я.
— Абсолютно певні,— відповів Богдан.
— Пане Пенделяну, ви можете дати нам інше пояснення? — спитав Дуку.
— Може, що дівчата в міжміської станції помилилися?
— Це виключено, пане Пенделяну, — категорично заперечив Дуку.
Парйків Пенделяну запалив цигарку, але зразу ж і погасив. Почав нервувати. Уникаючи поглядів обох офіцерів, своє роздратування він зігнав на цигарці, яку давив і кришив у попільниці.
Лише тепер я зрозумів, чому ви до мене прийшли. Я знаю, ви не можете мені повірити на слово. Однак я категорично тверджу, що не говорив з Монте-Карло, з містом, якого я ніколи не бачив і де я нікого не знаю. Ваше обвинувачення безпідставне.
— Ми ще ні в чому вас не звинувачуємо. Ми хотіли дізнатися, чому ви заходили в квартиру подружжя Сіміонеску. Ви розповіли, як познайомилися з Іриною Сіміонеску, пояснили також вашу присуд у чужій квартирі запрошенням, одержаним вами. Зате ви жодним словом не згадали про телефонну розмову, а потім, коли дізналися, що ми про неї знаємо, простісінько її заперечуєте.
— І продовжую заперечувати, пане.
— Пане Пенделяну, зрозумійте, що повірити вашому твердженню означало б прийняти за можливе абсурдне і відхилити, як не можливе, розумне, й логічне. Ви повинні визнати, що ми цього робити Не можемо,
Парасків Пенделяну зітхнув, потім ледь чутно промовив:
— М-м-так!.. Ви не можете. — Він мав вигляд стомлений і пригнічений.
Богдан полегшено зітхнув, Старий переміг його логікою. І цей негідник-волхв ще й тепер хитрує. Та Богдан помилився. Через якусь мить Парасків ніби опам’ятався й став людиною, якою він був раніше.
— Оце такі Вам не дозволено вірити мені па слово, не рахуючйся з тим, що зрозуміло для вас, тільки для вас. І тому моє становище важке. Можу сказати, лише тепер я зрозумів, яке воно тяжке. Гадаю, ви уявляєте все так: ніби я, Парасків Пенделяну, у відсутність подружжя Сіміонеску з підробленими ключами проник у їхню квартиру з метою скористатися їхнім телефоном для розмови з якоюсь особою у Монте-Карло. Цей факт сам по собі серйозний, та не особливо тяжкий. Мене можна було б обвинуватити й, можливо, покарати, по-перше, за те, що я проник у чужу квартиру без дозволу господарів, і, по-друге, за те, що я примусив їх оплатити вартість міжнародної розмови. Два правопорушення, одне важче, Друге легше, але обоє — такі, що ними повинна б займатися міліція, а не служба, яку ви репрезентуєте. Однак не міліція, а саме ви приходите задати мені кілька запитань, щоб не сказати «робити допит». Не важко знайти пояснення.
— Ясно, зовсім не важко, — іронічно погодився з ним Богдан, незадоволений зарозумілістю волхва.
— Якби служба безпеки посилала по два співробітники допитувати кожного а румунських громадян, які щодня ведуть міжнародні розмови, звичайно, їй не було б часу і на інші, серйозніші справи. Отже, якщо вона не може зацікавитись, перш за все, практично всіма міжнародними телефонними розмовами, то вона дуже зацікавилась, розмовою, яку, як вона допускає, вів я з Монте-Карло. А це означає, що вона переконана, а може, запідозрює, що я, крім офіційної професії інженера, займаюся ще мерзенною професією шпигуна. Гадаю, що мої логічні висновки правильні, правда ж?
— Цілком правильні. Логіка вашої аргументації чудова, — поспішив відповісти йому Богдан.
Парасків Пенделяну подивився на Богдана: з німим відчаєм, а потім запитав:
— Добре, але як ви мене запідозрили?
— Мене дивує, що ви не питаєте, як ми вас знайшли, пане Пенделяну. Це питання, на яке ви, певне, дуже хотіли б дістати відповідь.
Дуку докірливо подивився на свого підлеглого. Як ото Богданові дуже нетерпиться!
— Мене намацати, як ви кажете, дуже, мабуть, було легко: сусід, який бачив мене, коли я виходив з квартири подружжя Сіміонеску, запам’ятав мої прикмети, і на їхній основі ви мене знайшли. Та де ваші докази, які заперечували б доказам на мою користь?
— А які ж докази промовляють на вашу користь? — спитав Дуку.
— По-перше, одержані мною від Ірини Сіміонеску листи. — Так? Ви вважаєте ті листи доказом на вашу користь?
— Звичайно. Я вам їх показував. Я даю їх у ваше розпорядження. З них зрозуміло, що мене запросила до себе Ірина Сіміонеску. Чому ви не хочете рахуватися з цим?
Дуку пильно дивився на нього, а потім спитав:
— Ви говорили, що Ірина Сіміонеску має чарівний голос…
— Так, чарівний голос.
— Гадаю, що відтоді, як вона вам не дзвонить, ви не забули її голосу так, щоб аж його не впізнати.
— Звичайно.
