— Це ви повинні нам сказати. Бо, гадаю, ви прийняли запрошення,
— Я спитав вас, бо хотів перевірити свою думку. Але якщо не хочете відповісти, то байдуже. Щодо запрошення, то я його, звичайно, прийняв. Мені було цікаво бачити, як виглядає та сорокап’ятирічна жінка. Я не чекав приємного сюрпризу. Бо гадав, що коли каже, що їй сорок п'ять, то щонайменше має п’ятдесят. Але я помилився. Це був дійсно приємний сюрприз. Ірина Сіміонеску не те, що розуміють під словом «краса». Але це жінка, на яку не можна не звернути уваги, дійсно справжня жінка.
— Як це — справжня?
— Тобто жінка без церемоній… Жінка, яка знає, що дієслово «любити» — евфемістичний вираз для висловлення дії, коли жінка віддається мужчині,
— Ви гадаєте, це справжня жінка?
— Категорично. І я ціную лише таких жінок. Ви не повинні дивуватися, що коли я зрозумів, якою жінкою є Ірина Сіміонеску, то єдиним моїм бажанням було негайно познайомитися з цим подружжям. З досвіду знаю, що найпростіший спосіб для того, щоб оволодіти заміжньою жінкою — це потоваришувати з її чоловіком. Так що в перший же антракт я познайомився з ним.
І Парасків детально розповів, як він у буфеті познайомився з подружжям Сіміонеску,
— Ви не зобов’язані відповідати на запитання, яке я вам поставлю, хоч підкреслюю, що це у ваших інтересах: чи щось відбулося між Іриною Сіміонеску та вами?
— Ні! Категорично ні! Між іншим, зараз почуєте кумедну сторону цієї історії. Здається, це відбулося минулої п’ятниці? Ні, у суботу. Так, так, у суботу. Задзеленчав дзвінок. Було то по обіді, коли звичайно приходить листоноша. Та то був не він, а якийсь елегантно вдягнений молодик років біля двадцяти, який чомусь здався мені підозрілим. Простягає мені конверт. Сказав, що йому дала його пані передати мені, якщо я пан Парасків Пенделяну, й моментально зник. Я пізнав руку на конверті. Це була рука Ірини Сіміонеску. Прошу, читайте, що вона мені писала. Тут лише кілька рядків. Але якби не було й рядка, то ключі говорили про все.
— Які ключі? — спитав Богдан.
— Ключі від квартири. Від французького й звичайного замків.
Лист і справді був дуже короткий:
Першим моїм бажанням було не йти. Мені гидкі ускладнення. Я ж вам сказав, що полюбляю випадкові пригоди, які мене ні до чого не зобов’язують. Тут же все було занадто складне: загадковий тон листа, посильний, який чомусь викликав у мене підозру, і нарешті, ключі від квартири. Найрозумнішим було б, звичайно, нікуди не йти. Я не занадто сміливий і ризик мене не приваблює, а ще коли він пов’язаний із жінкою. Бо скільки є таких, з якими можна лягти в ліжко без жодних неприємностей. А ця пригода тим більше не варта ризику, оскільки йшлося про сорокап’ятилітню жінку. Та всупереч першому бажанню не йти й аргументам, якими я хотів себе переконати, я(зрештою пішов. Я хотів-бо пояснити вам, панове, що схилило мене на користь цього рішення. Чи, може, ви вважаєте це за непотрібне?
— Поясніть.
— До вашого відома, панове, я, не будучи донжуаном, переспав уже з багатьма жінками. Кажу про це не для того, щоб похизуватися, бо тут немає жодної моєї заслуги, Мені здається, тяжче відшукати якусь вулицю у великому місті, ніж Жінку, з якою можна переспати. Багато хто — письменники, артисти та навіть вчені — говорять про жіночі таємниці. Все це теревені людей з ненормальною психікою. Існують лише жінки, які здаються нам таємничими тому, що багатьом чисто з марнославства тяжко повірити в те, що не існує нічого там, де вони чекали знайти щось. Звичайно, існують різні жінки. Якщо хочете знати, панове, щодо жінок я расист. Бувають вищі і Нижчі раси жінок. Хоч тут нема чим похвалитися, але до Ірини Сіміонеску я знав лише жінок нижчої раси. Ірина була єдиною жінкою, яка, як мені здавалось, належить до вищої раси, можливо до найвишуканішої. З другого боку, незважаючи на її сорок п'ять років, — хоч вона, щиро кажучи, виглядала значно молодшою, — Ірина Сіміонеску являла спокусу й для досвіду, з яким я пізніше міг зробити певні наукові узагальнення: що є спільного і чим відрізняються жінки вищої від жінок нижчої раси? Та що мене по-справжньому штовхнуло піти на можливий ризик, було зовсім іншим. Панове, я народився в Оборі [2]. З усіх точок зору народитися і жити в Оборі — це щастя. Та мені здається, вам не цікаво буде дізнатися, чому я вважаю за щастя чи, вірніше, за привілей народитися в Оборі. — Звичайно, не цікаво, — обірвав його Богдан, просто лютий на Дуку за його надзвичайну терплячість,
— Хочу тільки сказати, що коли хтось побачить Світ божий у Оборі, то де означає, що він народився якимсь хамом, чим і відрізняється від усіх інших бухарестців. Хамом не в гіршому значенні, зрозумійте мене, панове, а зі специфічною особливістю, яка разом з деякими іншими особливостями, як нещирість, гнучкість у поводженні з людьми, гумор чи хоч гумористична дотепність, товариськість і так далі — допомагає йому прокладати шлях у життя. Я теж, як оборянин, однією з своїх рис маю цей вид хамства. І якщо я відмовився від звичайної обережності, то лише через хамство. Не бажаючи рахуватися з можливим ризиком і ускладненням, хам у мені захотів переспати з Іриною Сіміонеску, жінкою вищої раси. Хам у мені забажав цього з марнославства. Я не міг відмовити собі в цьому. І поїхав до Плоєшти.
— Нарешті,— прошепотів про себе Богдан.
— Поїхав до Плоєшти. Поставив машину и піднявся на третій поверх, потурбувавшись, щоб мене ніхто „не бачив, коли я заходив до квартири, і не прийняв за злодія. Мушу сказати, я дуже хвилювався. Вперше в житті я чинив подібне. Зайшовши до квартири, я розчарувався: Ірини не було вдома. Та це не викликало в мене великого занепокоєння. Вона ж попередила мене, що, можливо, прийде після мене. Щоб згаяти час, я оглядав квартиру, зайшов до кухні. На плиті стояв металевий кавник з водою, а на столі банка з розчином кави й цукерниця. Я зрозумів, що Ірина, щоб я Не нудився в її відсутності, таким чином запросила мене зварити каву самому собі. Звичайно, я це й зробив. Випивши каву, я перейшов до вітальні 1 зручно вмостився у кріслі. Кава й майбутня насолода викликали в мене блаженний настрій. Не знаю й сам, як збіг час. Раптом задзвонив телефон. Спочатку я вагався, чи брати трубку… Нарешті відважився її підняти і добре зробив: то була Ірина. Спочатку, вона пробачилася за те, що змусила мене чекати її, потім повідомила, що хоч і бажає всією душею, але з причини, яку не може назвати по телефону, прийти зараз не зможе. Вона благала мене покинути квартиру відразу ж. Я глянув на годинника. Було пів на дев’яту, я затримався навіть на тридцять хвилин довше, ніж дозволялося в листі. І знаєте; що цікавої Я й тепер ще не можу зрозуміти, як швидко минув час. Якщо б не годинник, я міг би подумати, що пробув у квартирі не більше півгодини. Що мені було робити? Я мусив піти. Коли я вийшов на сходи, то дуже перелякався. Сусід, який тоді саме повернувся з міста, побачив мене. Щоб збити його з пантелику, я обернувся назад і побажав господарям на добраніч. Негайно повернувся до Бухареста. Це все, панове.
— Все?
— Все. Але мені здається, що ви мені не вірите?
Парасків Пенделяну був дуже здивований, що йому не вірять.
— Звичайно, ми вам не віримо! — різко вигукнув Богдан.
Дуку поглядом зробив докір Богданові, потім спокійним голосом, щоб приховати підозру, сказав:
— Мій колега хотів сказати, що ви дечого не згадали з того, що ви робили, чекаючи на Ірину Сіміонеску.
— Здається, я сказав усе. Сів у крісло і чекав на неї. Час так швидко минув, що мені здається, ніби я… навіть заснув.
Богдан не міг утриматися.
— Чудово! Зайшли в чужу квартиру з ключами, що їх надіслала вам хазяйка. За кілька хвилин мало відбутися те, чого ви дуже бажали, хай навіть для того, щоб задовольнити вашу цікавість: вперше в житті переспати з жінкою вищої раси, цікавість оборянина, за вашим висловом, і не зважаючи на це все, ви запевняєте, що заснули. А що ви робили попередньої ночі? Каміння носили на плечах? Кололи дрова? Хто б вам повірив?
