зайця, якщо не зайців.
— Спільників?
— Так, спільників. Може, хочеш знати, що мене примушує допускати їхнє існування?
— Говори, хлопчику!
— Правда ж, що подружжя Сіміонеску одержало листа разом із квитками на баритона Паскутті?
— Одержало,
— Ми знаємо, що то не рука Гаспара?
— Знаємо!
— Отже, якщо ми знаємо, що Гаспар говорив з Монте-Карло з квартири Сіміонеску тільки тому, що їх було випроваджено з дому, і якщо лист, який був разом із квитками до опери, не написаний Пенделяну» то й для курки зрозуміло, що вони спільники.
— Можливо. Саме тому мені й не завадило б поговорити з ним.
— Хочеш порушити заборону начальника?
— Зовсім ні. Та спробую переконати його, щоб він мені дозволив.
— Якщо не маєш особливих аргументів, якими не бажаєш поділитися зі мною, то ледве чи ти його переконаєш.
— Повинен його переконати, хлопчику, повинен!
Будинок, в якому Мешкав Пенделяну, стояв на розі і здалеку трохи скидався на: носову частину океанського лайнера. Перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, вони прислухалися. З-за дубових, оббитих диктом дверей до них Линула урочиста гра на піаніно.
— Дуку, це Бетховен?
— Бетховен! Велика соната.
— От чортів Гаспар. Жаль, що я не можу аплодувати.
— Тобі не пощастило, хлопчику.
Він довго дзвонив, щоб йогопочули. Трохи згодом піаніно стихло, почулися чиїсь кроки в напрямі дверей.
Перед тим, як відчинити, він подивився у вічко.
— Кого ви шукаєте?
— Пана Парасківа Пендуляну, — пояснив Дуку.
— Це я.
— Ми хочемо трохи порозмовляти з вами,
І вони показали свої посвідчення.
Богдан, який весь час дивився на нього, помітив, що Пенделяну це зовсім не злякало, не стурбувало, а лише зацікавило.
— Прошу!
І він провів їх до кімнати, запрошуючи сісти на канапку перед столиком, на якому лежали найрізноманітніші речі — газети, будильник, склянка, прибор для гоління, сокочавилка, пінцет, гумова жирафа. Коли вони сіли, Пенделяну, сівши на поручень єдиного в кімнаті дивана, спитав:
— Чим можу бути вам корисним, панове?
Парасків Пенделяну мав років під сорок, був не дуже високий на зріст, приємний на вигляд, незважаючи на кирпатий ніс і товсті вуста, широкоплечий, з грудьми плавця, одне слово, він справляв враження сильного і мужнього чоловіка. Особливо гарні були в нього руки, з довгими тонкими пальцями й лакованими нігтями. В кімнаті панувало миле безладдя. І Дуку, оглядаючи його одним поглядом, гадав і не помилявся, що безладдя не випадкове, а спеціально влаштоване, щоб справляти враження.
— Пане Пенделяну, вам знайоме подружжя Сіміонеску з Плоєшти?
Питання, здавалося, його здивувало.
— Так, знаю.
— Давно?
— Вже кілька місяців. Пробачте, а вони скоїли щось погане?
Богдан багатозначно подивився на Дуку, а той без жодного зусилля вгадав, що виражав обурений погляд його співпрацівника: «Як тобі подобається, старий, Гаспарове нахабство?»
— За яких обставин ви познайомилися? — продовжував питати Дуку, не звертаючи уваги на Парасківове запитання.
— Випадково, в опері.
— Які між вами стосунки?
Парасків стенув плечима.
— Мені важко сказати, навіть дуже важко.
— Чому?
— Бо й сам не знаю які. Ми бачилися кілька разів, в опері.
— Тільки в опері?
— Одного разу після вистави ми втрьох вечеряли в ресторані Капша. Це все, панове.
— Все?
— Ви
Запитання пролунало дещо іронічно. Спокійний майор зробив вигляд, що не помітив іронії.
— Пане Пенделяну, ми бажаємо лише, щоб ви нічого не приховували від нас.
Пенделяну здавався ображеним.
— Панове, фактично я не знаю мети вашого візиту. Я раніш запитав вас, чи Пауль Сіміонеску сам або з дружиною' не скоїв чогось поганого, і ви мені не відповіли. І крім того, що я не знаю мети вашого візиту, ви ще чомусь гадаєте, ніби щось від вас приховую. В усякому разі, я вам хочу заявити, і прошу мені вірити, — хоч ваша професія зобов’язує вас не вірити людям на слово, а вимагати від них доказів, — що я не маю на думці щось від вас приховувати.
— Пане Пенделяну, ми не маємо сумніву щодо вашого доброго наміру. Та ви, мабуть, забули про візит до сім’ї Сіміонеску в Плоєшти?
— Ні, пане, я не забув і не випустив з уваги, а простісінько не гадав, що то вас зацікавить. Та якщо це вам цікаво, я можу сказати, що дійсно відвідав пана Пауля Сіміонеску в Плоєшти. Я хотів проконсультуватися в нього про давні монети, які я хотів купити. Я аматор- нумізмат, якщо й це вас цікавить.
— Ви і вдруге відвідували його?
— Ні!
— А коли подружжя Сіміонеску не було вдома, пане Пенделяну?
Парасків дивився на нього спочатку здивовано, потім з посмішкою, потім зареготався.
— Тепер я, здається, зрозумів справжню мету вашого візиту. Та, панове, чому ви мені не сказали про це одразу? Звідки мені могло спасти на думку, — і він підкреслив ті слова з явною іронією, — що до вашої компентенції входять і питання моралі. Пролетарської моралі.
— Як? — мимоволі спитав Богдан, який досі не промовив ні слова, а тільки слухав.
— Я не говорив цього не тому, щоб вас образити, але тому, що гадав, що ваші функції — лише питання безпеки держави, а не питання моралі. Вираз цей уже втратив свою цінність через часте використання, та, вибачте, мені тоді ніщо інше не спало на думку.
— Прошу вас пояснити, пане Пенделяну, — попросив Дуку, й мимоволі в тоні, якими були сказані ті слова, пролунала суворість.
— Не бачу, що тут пояснювати. Мені здається, я досить ясно висловився.
— Тоді ви мене примушуєте повторити питання: ви коли-небудь заходили в квартиру подружжя Сіміонеску за їхньої відсутності?
— Так! Та це справа, яка вас не стосується.
— Пане Пенделяну, чи не думаєте ви, що більше за нас знаєте наші функції?
— Звичайно, такого я не думаю! Та це не означає, що іноді ви не можете помилково перевищити їх із наміром чи без наміру, як, наприклад, у даному рази Він говорив з великою гідністю, і чи то від обурення, чи зіншої причини обличчя його все почервоніло.
