яким Балтазар повинен зустрітися. Інакше кажучи, твоє припущення, що Пенделяну є лише жертва, не виправдане.
Дуку зітхнув і Напівжартома; напівсерйозно відповів:
— От Балтазара ще й нема, а вже почали відбуватися більш-менш незвичайні справи.
— Ось що, Дуку: як ти гадаєш, якому богові молиться цей Гаспар-Пенделяну?
Дуку, в свою чергу, відповів запитанням:
— Ти помітив, яким нещасним здавався він тої миті, коли не пізнав у голосі справжньої Ірини Сіміонеску голосу тієї, що вдавала себе за неї?
— Визнаю, він здавався щиро здивованим. Та що ти хочеш цим сказали?
— Нічого іншого, хлопчику, крім того, що ми не зможемо зрозуміти, якому богові молиться Пенделяну, як ти висловлюєшся, поки не вчуємо її чарівного голосу. Тобто, поки ми її не знайдемо.
— Я хочу тобі дещо запропонувати, Дуку Але перед цим ще одне запитання: як ти гадаєш, чи не піде пані з чарівним голосом зустрічати Балтазара?
— Може, й піде.
— Якщо так, то нічого легшого: у понеділок ми не пропустимо жодної жінки з аеропорту до зали, поки вона не прочитає куплета з якогось вірша, наприклад:
Звичайно, якщо загадкова пані буде зустрічати Балтазара, ми її впізнаємо з голосу. Що ти на це скажеш?
— Геніальна думка! Тільки немає сенсу вдаватися до такого дитячого методу.
— Що я маю робити, якщо ти щосили намагаєшся виправдати Гаспара?
— Мій хлопчику, мені здається, що я виклав свою думку досить ясно. Можливі два припущення: або Пенделяну великий актор, і тоді все, що він нам заявив, є лише добре вигадана казка, або ж він не актор, і тоді ми повинні вважати за дійсність все, ним розказане, і погодитися, що він жертва жінки… з чарівним голосом. Зважуйся ж на одне з цих припущень. А щодо мене, то я не. вважаю, що вже час висловлюватися.
— Зате Балтазар прибуває в понеділок.
— Тільки завтра ще не понеділок. За короткий час, який нам лишився, навіть коли б ми доклали всіх зусиль, ми не могли б натрапити на слід «пані з чарівним голосом».
— На жаль, ти маєш рацію.
— Дуку, я хотів тебе про щось запитати, хоч фактично я вже й спитав.
— Будь ласка, хлопчику.
— Чи певний ти, що ми не зав’язали свої голови раніше, ніж вони заболіли?
— В якому розумінні, хлопчику?
— В тому, що… Слухай, Балтазар… де дійсно Балтазар?
— У нас немає жодних очевидних доказів. В усякому разі, так само очевидно, що то не миролюбний Балтазар, бо якби він був. миролюбним, розмови з Монте-Карло минулого тижня не було б. Отже, з усього видно, що Балтазар є «Великим Балтазаром».
— Ще одне питання: ти не вважаєш, що ми помиляємось, залишаючи на волі Парасківа Пенделяну?
— Поки що не знаю: може, й помиляємось… але, може, ми помилилися б ще більше, коли б його затримали.
День, коли мав прибути Балтазар, випадав на понеділок, вісімнадцяте серпня. В аеропортах Беняса й Михаїл Когелничану, на прикордонних пунктах Недлак і Стамора-Моравиця було вжито особливих заходів, хоч там не було ні найменшого натяку на Великого Балтазара. Фактично ці заходи зводилися до одного: ретельний контроль паспортів. Цей контроль, дуже уважний, повинен був здійснювати в аеропорту Веняса Дуку, в аеропорту Констанци — Михаїл Когелничану — молодший лейтенант Пічоруш, на контрольному прикордонному пункті Стамора-Моравиця — старший лейтенант Доробанцу, в Недлаку — Богдан і так далі. Вони обміркували це питання і прийшли до висновку, що Балтазар прибуде або літаком, або на особистій машині, але аж ніяк, не поїздом, занадто повільним і занадто втомливим засобом сполучення. З цієї причини Дуку взяв на себе контроль паспортів в аеропорту Бекаса, а Богдан — у Недлаку.
Першим почав активно діяти старший лейтенант Доробанцу. Він оглядав паспорти з особливою ретельністю» та не спостеріг нічого підозрілого, що викликало б у нього хоч найменшу підозру. Все ж таки він записав прізвища двох пасажирів, що прибули з Парижа, повідомивши про них далі.
На прикордонному пункті Недлак Богдан дивився крізь вікно, як розсіюється темрява. Він прийшов сюди недавно, спав погано, як і завжди, коли доводилося міняти ліжко, і тепер почував себе наче після пиятики. Ніч була тиха. Через кордон не проїхала жодна машина, крім румунського рефрижератора з Швейцарії.
Почало трохи розвиднятися. Тишу ще не порушили гудки й гуркіт моторів. Крізь відчинене вікно віяло прохолодою й ледь помітним ароматом скошеної трави. З сусідньої кімнати спочатку почулося голосне позіхання, потім хтось там закашляв, як зранку кашляють запеклі курці.
Богдан подивився на годинника. Ще не було четвертої години. Принаймні вже небагато лишилося чекати початку руху машин. Прикордонники йому говорили, що через велику спеку мандрівці машинами їхали в перші години ранку. Він випив чашку кави, принесеної з буфету м'ятної дільниці, і палив цигарку, весь час кривлячись, як (з ним траплялося завжди, коли він не міг витримати спокуси й «отруювався» натщесерце. Потім він подзвонив на прикордонну заставу Стамора-Моравиця старшому лейтенантові Доробанцу:
— То як у тебе справи, Доробанцу?
— Ще мало машин проїхало.
— Що?
— Нічого. Лише два типи мені не дуже сподобалися, але не думаю, щоб хтось із них був той, що нас цікавить. А як у вас?
— Ще дуже рано, а мої «клієнти» великі сплюхи, так що я поки що безробітний.
— Товаришу капітан, мені здається, що головний козир запопаде товариш майор.
— І я так думаю» Але ми теж повинні бути уважні, ще й дуже.
— Зрозуміло. Бажаю вам великого щастя, товаришу капітан:.
Дякую. Того ж і вам.
Богдан поклав трубку. Розвиднілось зовсім. Знову він подивився у вікно. В той час дві туристські машини зупинилися на контрольному пункті. Перша була «гордіні», друга «фольксваген»,
«Великий Балтазар не їздить такими таратайками», — подумав про себе Богдан, запаливши нову цигарку.
Із «гордіні» вийшов високий блондин, який у лівому кутку рота тримав згаслу люльку. Поки у блондина перевіряли паспорти, його супутниця, так само висока і так само блондинка, відчинила вантажне відділення для митного контролю. З «фольксвагена» вийшли три жінка з типово німецькими обличчями. їхні паспорти були в повному порядку, — нічогісінько підозрілого.
До кінця митного контролю ще кілька машин, які прибули за той час, чекали своєї черги, отже, й прикордонникам і митникам вистачало роботи. Богдан оглядав паспорти, на його думку, якнайретельніше, та в душі він був не. дуже переконаний, що виконає своє завдання, бо не мав жодного уявлення, як виглядав Балтазар; єдиною зачіпкою, щоб натрапити на нього, було лише його власне чуття. Особисте чуття в нього було. Особисте чуття мали і Дуку, й Доробанцу. Цей нюх не був чимсь природженим, вій був результатом досвіду праці у контррозвідці. Однак чуття не було і не могло бути безпомилковим, навпаки, якщо дуже часто на нього покладатися, воно може стати небезпечним і призвести до помилок, часто непоправних.
