Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.
-- Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця! -- вигукнув я.
-- Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.
-- Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна! -- гукнув я.
-- Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.
-- Так боцман iз причалу сам лається негарними словами! -вiдказав я. -- Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?
-- А якими ж словами лаявся боцман?
-- Як дасте паперу й олiвця, я напишу.
-- Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.
Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.
А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)
Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом 'З iсторiї Нiмеччини' й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.
Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.
-- Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн. -Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?
-- Так вона ж iще не готова, дiдусю! -- вiдказав я.
-- Тим лiпше, Хлопчак, тодi я допоможу тобi докiнчити її.
Я зрадiв, зiбрав аркушi, поклав альбом 'З iсторiї Нiмеччини' на матрац i спустився з дiдусем та Ураксом у пташину кiмнату.
Мiй долiшнiй дiдусь мав чорного кучерявого чуба, нiби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Вiн любив грог i був дуже добродушний.
Моя оповiдка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її i вдвох-таки придумали для неї кiнець. Уракс стояв поруч i завзято молов хвостом, нiби й вiн щось тямив у складаннi оповiдок.
Коли ми нарештi впорались, бабуся принесла дiдовi грогу, а менi -тришаровий пудинг.
Цей пудинг мав такi кольори, як прапор нашого острова. Долiшня бабуся сама придумала його рецепт якось уночi, в лiжку. Тому пудинг i називався 'Анна'. Зiсподу вiн був зелений вiд маренки, посерединi червоний вiд полуниць, а зверху бiлий вiд збитого бiлка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.
Потiм я, скрутивши свою оповiдку дудочкою, взяв її пiд пахву й побiг скiльки духу в горiшнє селище. I все ж я запiзнився на вечерю. Горiшня бабуся страшенно насварила мене.
Коли я сказав їй, що вже з'їв у долiшньої бабусi цiлу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.
-- Ну як можна робити отакi дурницi -- давати дитинi цiлу миску пудингу! -- закричала вона. -- Цього ж вистачило б сiмдесятьом сiмом домовикам! I що собi думає та долiшня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?
-- Так, так, -- пробурчав прадiдусь iз-пiд вусiв. -- Цiла миска пудингу -- це трохи забагато для дитини, правда, правда!
-- От бач! -- переможно вигукнула горiшня бабуся. -- Твiй прадiдусь теж сварить тебе!
-- Ну що ти, Маргарето, я зовсiм не сварив його! Я тiльки сказав...
-- I досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у лiжко! I щоб зразу вимкнув свiтло! Та не бери з собою 'Моряцького щорiчника'! Ну, гайда!
Я вирiшив, що краще послухатись, бо горiшня бабуся аж кипiла. Сказав 'добранiч усiм', збiг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсiм забув ще раз перечитати свою оповiдку.
ДЕНЬ ТРЕТIЙ,
у який трохи докладнiше розказано
про Джоннi-Свистуна.
Тут-таки з'ясовано, як змiнюються мови
i чому теля 'воно', а не 'вiн' i не 'вона'.
Наведено вiрша про 'вiн-вона-воно'
й опис майже справжньої аварiї.
Пояснено, чому коробки з-пiд капелюшкiв,
повнi дiамантiв, не слiд брати в рятувальнi човни
i чому ми з прадiдусем лаццаронi й туттi-фруттi.
Коли вранцi прадiдусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий i одягнений, бо менi кортiло швидше прочитати йому свою оповiдку. З нетерплячки я за снiданком з'їв тiльки три булочки з маслом, i горiшня бабуся дуже здивувалася.
-- Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечерi, -- бурчала вона. -- Твоя долiшня бабуся -- нерозумна жiнка. Так i скажи їй, коли знову пiдеш до неї.
-- Ну що ти, Маргарето, -- докiрливо мовив прадiдусь. -- Хiба так можна? Хлопчак, ходiмо в наш Содом i Гоморру!
-- Можна, можна! Так i перекажи їй, як я сказала! -- гукнула горiшня бабуся навздогiн нам. -- Це їй тiльки на користь буде, як трохи проти шерстi погладити.
-- Жiнки не можуть без сварнi! -- промурмотiв прадiдусь крiзь зуби, а потiм ми пiшли через вулицю до рибальської комори. У вершiвнi я зразу вийняв з кишенi свої аркушi й сказав:
-- Моя оповiдка називається 'Старе дерево в далекiй долинi'.
-- Помалу, помалу, не квапся так! -- гукнув прадiдусь. -- Коли щось розповiдаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слiд на корок! Отак, а тепер починай!
I я повiльно прочитав прадiдовi ту оповiдку, що її написав удвох iз долiшнiм дiдусем.
СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКIЙ ДОЛИНI
В однiй далекiй, вiдлюднiй долинi стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловiки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому деревi розчепiрене, нiби п'ять пальцiв на людськiй руцi, а пишна крона навеснi вкривається бiлими свiчками суцвiть. Потiм замiсть них виростають схожi на їжачкiв зеленi плоди.
У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тiєї вiдлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей -- батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собi гарненьку курточку з козячого хутра, мав iм'я Урасик. Осiннiй день був сонячний, i обидва лягли спочити в холодку пiд деревом. Та ледве-но вони заплющили очi, як довкола щось почало загрозливо стукати й трiскати. Уракс, батько, вмить зiрвався на ноги й ухопився за важезний кий. Вiн подумав, що десь поблизу суне ведмiдь або вовк. Урасик також пiдскочив i вхопив товсту ломаку, що лежала на землi.
Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили нiякого небезпечного звiра. Зелена долина мирно дрiмала пiд сонечком. Але стук i трiскiт не стихали. То стукне лiворуч, то лусне праворуч...
Уракс i Урасик повертали голови з боку в бiк, нiби сарни, що зачули небезпеку, i їм уже стало трохи моторошно.
Та зненацька Урасик вигукнув: 'Та! Та! Тук! Тук!' -- тобто: 'Тату, тату! Диви, диви!'
Старий могутнiй Уракс у ведмежiй шкурi, що стояв, зiпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, i побачив, як з гiлля дерева падають шипуватi зеленi плоди, стукають об землю i з лускотом розбиваються.
Тодi Уракс iз Урасиком засмiялись, i хлопчик у козячому хутрi побiг збирати блискучi темно-брунатнi кульки, що випадали з розтрiснутих зелених шкаралупок.
