собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.
'Ой лишенько! -- подумав байбачок. -- Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi'.
Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.
Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.
'Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!'
Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.
Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.
'Овва! -- здивовано сказав Максик. -- Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!'
'Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?' -- й собi здивувався сарнюк.
'Нiхто? -- перепитав Максик. -- А де ж корови та люди?'
'Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!'
'Як цiкаво!' -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.
'Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!' Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.
Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.
Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.
'Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!' I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.
'Гм... -- подумав вiн. -- Здається, тут спить байбачок! -- I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?'
Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:
'Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?'
'Я, байбачок Максик! -- вiдповiв наш утiкач. -- Я шукаю зимового нiчлiгу!'
'Хто, хто? -- гукнуло з глибини нори. -- Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали люди, i вiн сидить десь у клiтцi'.
'Та нi ж бо! Я тут! -- закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!'
Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:
'Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!'
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.
Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.
-- Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн. -- А то голова заболить або нежить почнеться.
-- Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?
-- Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.
-- А й правда! -- погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:
-- Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!
Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.
-- З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як 'снiг', чи 'лiд', чи 'лiсник' мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.
-- Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?
-- Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.
I прадiдусь почав:
Глофпофтамп!
Усiм вiдоме те, що бджоли,
Здається, хтозна вже вiдколи
Свою газету видають.
А те, що таргани кухоннi -
Газети власники законнi,
Не всiм вiдоме ще, мабуть.
Слово день у день
В нiй одне лишень:
'Глофпофтамп!'
Хоч серед тарганiв шкодливих
Чимало хлопцiв є кмiтливих,
Учених в мовi не однiй, -
Створiння мудрi, що й казати, -
Але читати i писати
Вони не вмiють, хоч убий.
Пишуть, та дарма,
Глузду в тiм нема:
'Глофпофтамп!'
Надумавшись, цi хлопцi гарнi
Прийшли якось-то до друкарнi
I так сказали друкарям:
'Газету надрукуйте, люди,
Для тарганiв, а що в нiй буде -
То вже дарма, байдуже нам'.
От друкар узяв,
Та й надрукував:
'Глофпофтамп!'
Тепер вони газету мають,
Та тiльки грамоти не знають -
Нiхто, хоч би тобi один.
Все ж окулярiв накупили
I ну читать її щосили,
Щодня по декiлька годин.
Та одне лиш там
Видно й вам, i нам:
'Глофпофтамп!'
Як бджоли й комарi побачать
Оту газету тарганячу,
Вiд смiху падають вони.
