зненацька двоє гвардiйцiв-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всi заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.
'Цей хлопець, -- пояснили вартовi по-iталiйському, -- твердить, нiби вiн справжнiй король Неаполя. Вiдпустити його чи...'
'Сi!' -- гукнув Андреас, урвавши гвардiйцiв на пiвсловi.
Всiх придворних спантеличила така вiдповiдь.
'Справдi вiдпустити?' -- перепитали гвардiйцi.
Андреас удруге промовив 'сi', а це, як вiдомо, означає 'так'. Усi в троннiй залi спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усiх здивувався чорнявий хлопець. Вiн нерiшуче пiдступив до трону й спитав по-iталiйському, чи можна йому лишитися в палацi.
'Сi!' -- вiдповiв Андреас.
'Але ж два королi не можуть правити одночасно! -- зауважив чужий хлопець. -- Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?'
'Йо!' -- вiдповiв Андреас.
А це, як вiдомо, означає 'я'.
Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: 'У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце'.
'Сi!' -- озвався Андреас iз трону.
Отодi вже всi збилися з плигу. Кричали, бiгали, жестикулювали руками й ногами, як умiють тiльки в Неаполi. Лиш Андреас на тронi лишався спокiйний i вдоволено дивився на той гармидер, бо навiть не здогадувався, про що йдеться.
Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скiпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон i низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять мiнiстри.
Всiх у троннiй залi це так здивувало, що придворнi враз умовкли, пороззявляли роти й витрiщились на обох хлопцiв. Але чорнявий, видно, не бачив тут нiчого незвичайного. Йому вся ця iсторiя здалася скорiш кумедною, i вiн так зареготав, що й усi довкола не змогли стримати смiх. Уся зала аж двигтiла вiд реготу. У жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зi смiху. А коли Андреас iще збiгав по свою матроську торбу та показав справжньому королевi лялькового матросика, тодi захитались вiд смiху навiть напудрована перука головного церемонiймейстера i в усiх сiмнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудрованi обличчя палацової обслуги.
Отже, королювання короля Анджело Агова скiнчилось так, як i почалося, -- реготом. Але Андреасовi довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. I вiн вважав, що так i треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Вiн сказав новому королевi: 'До побачення', -- поцiлував його на iталiйський манiр в обидвi щоки, дiстав вiд нього розкiшний, оздоблений самоцвiтами кинджал для своєї матроської торби й пiшки покинув королiвський палац.
Коли вiн виходив брамою, варта вiдсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардiєць мовив:
'Минулися чудовi днi Неаполя!'
'Сi!' -- вiдповiв Андреас.
I подався в гавань, на корабель 'Любонька'. Останню свою нiч у Неаполi вiн проспав на своїй койцi в кубрику.
Але за ту нiч iсторiя з фальшивим королем розiйшлась по всьому Неаполю, тож коли вранцi 'Любонька' виходила з гаванi, всi неаполiтанцi стояли на причалi, галасували, свистiли, розмахували капелюхами й гукали:
'Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!'
Капiтан Карстен Петерсон i вся команда зчудовано витрiщились на латальника вiтрил i спитали:
'Що це за люди?'
'Давнi знайомi', -- вiдповiв Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполiтанцям та гукати 'сi!', 'йо!', а потiм тричi натиснув на черевце свого лялькового матросика, i той тричi пропищав: 'Агов!'
Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.
Коли один матрос розповiв йому, що вся команда 'Любоньки' була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.
'Подумай лишень! -- гукнув Андреас. -- Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя'.
Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.
-- Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?
-- Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?
-- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?
-- Нi, прадiдусю, не знаю!
-- Тодi я розкажу його тобi напам'ять.
Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:
Розумна панi Януцiс
В маленькому грецькому мiстi
Накульгує панi Януцiс.
В руцi вона держить пiдбора,
Питає у всiх: 'Пух папуцiс?'
Минула вже шоста година,
Надворi помалу смеркає.
Питає вона: 'Пух папуцiс?'
Це просто 'Де швець?' означає.
Невчасно пiдбор вiдiрвався
В сердешної панi Януцiс,
Не може шевця розшукати.
I знову, i знов: 'Пух папуцiс?'
Кульгає, питає, шукає,
Минула вже й сьома година.
Отак на одному пiдборi
Все мiсто вона обходила.
Та в мiстi шевця не знайшлося
Для бiдної панi Януцiс,
I марно вона там ходила,
Питаючи всiх: 'Пух папуцiс?'
Минула дев'ята, десята,
I зовсiм надворi вже темно,
I панi Януцiс набридло
Шукати шевця надаремно.
Мiстечко отак обходивши,
Стомилася панi Януцiс.
I врештi вона перестала
Питати в людей: 'Пух папуцiс?',
I сiла спочити на лаву,
Та ноги гарненько розтерла,
А потiм, подумавши трохи,
I другий пiдбор геть вiддерла.
Отак без шевця обiйтися
Додумалась панi Януцiс:
Вiддерла пiдбора, та й годi,
Немовби справдешнiй папуцiс.
I далi пiшла без пiдборiв,
Ураз переставши кульгати.
Як мати одного пiдбора,
То жодного краще не мати.
-- Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи
