Переді мною була Антінея.
У найтемнішій частині зали під своєрідним склепінням, штучно освітленим бузковим світлом, що линуло з вітражів, на купі різноколірних подушок і білих найвишуканіших персидських килимів спочивали чотири жінки. Три з них, як я визначив, були туарезькі жінки, надзвичайно вродливі і гарно збудовані, у чудових білих шовкових шатах, обшитих золотом. Четверта, темношкіра, майже негритянка, була наймолодшою з них; червоний шовк її вбрання підкреслював темний колір обличчя, плечей, голих ніг. Усі четверо лежали навколо підвищення з білих килимів, вкритого величезною лев’ячою шкурою, на яку спиралася Антінея.
Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?
У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній...
Єгипетський клафт покривав її густі синяво-чорні кучері. Два краї важкої позолоченої тканини спадали до її тендітних стегон. Невелике круте й вперте чоло оповивав золотий юреюс[36] із смарагдовими очима, здіймаючи над. голівкою молодої жінки своє роздвоєне рубінове жало..
На ній була легка, простора туніка з димчастого чорного серпанку, розшита золотом і злегка пов’язана білим мусліновим шарфом з ірисами, вишитими чорними перлинами.
Таким було вбрання Антінеї. Але якою була під цим чарівним мотлохом вона сама? Молода худорлява дівчина з довгастими зеленими очима, з тонким яструбиним профілем. Наче Адоніс, але нервовіша. Цариця Савська в дитинстві, але з таким поглядом, такою усмішкою, яких. ніхто ніколи не бачив у жінок Сходу. Дивовижне поєднання іронії й невимушеності.
Я не бачив тіла Антінеї. Справді, я й не подумав би: про це чудове тіло, навіть якби мав силу. І, можливо, це було найдивовижнішим з моїх перших вражень. Згадувати про півсотню страчених молодих чоловіків із зали з червоного мармуру, які, однак, тримали у своїх обіймах, це юне тіло: сама думка про це тієї незабутньої миті здалася б мені найстрашнішою профанацією. Незважаючи на сміливий бічний розріз її туніки, відкриту шию, голі плечі, таємничі тіні, що вгадувалися під димчастим серпанком, ця жінка, всупереч своїй страхітливій легенді* вміла справляти враження надзвичайної чистоти, - та що я кажу, - непорочності.
Вона все ще заходилася сміхом, побачивши, як я покотився додолу.
- Гірам-Руа! - гукнула вона.
Я обернувся. І побачив свого ворога.
На капітелі однієї з колон, на висоті двадцяти футів причаївся розкішний гепард. У його погляді ще палала лють від мого удару кулаком.
- Гірам-Руа, - повторила Антінея. - До мене!
Гепард стрибнув, розпроставшись, наче пружина, і розлігся біля ніг своєї господині. Я бачив, як червоний язик лизав її ніжні голі щиколотки.
- Попроси пробачення в пана, - звеліла молода жінка.
Гепард дивився на мене з ненавистю. Жовтий пушок на морді ворушився навколо чорних вусів.
- Фф-тт, - муркнув він, наче велика кішка.
- Ану, - владно наказала Антінея.
Маленький хижак неохоче поповз до мене. Він покірно поклав голову на лапи й чекав.
Я погладив його гарного лоба.
- Не треба гніватися на нього, - сказала Антінея. - Спочатку він так поводиться з усіма іноземцями.
- Отже, мабуть, він дуже часто перебуває в поганому настрої, - зазначив я.
Це були мої перші слова. Вони викликали в Антінеї усмішку.
Вона зупинила на мені довгий спокійний погляд, потім звернулася до однієї з туарезьких жінок: “Агідо, ти нарахуєш Сегеїр-бен-Шейху двадцять п’ять луїдорів”.
- Ти лейтенант? - помовчавши, запитала вона.
- Так.
- Звідкіля ти?
- З Франції.
- Про це я могла здогадатися, - сказала вона з іронією. - Але з яких країв?
- З краю, що називається Лот-і-Гарон.
- З якого ж міста?
- З Дюра.
Вона на мить замислилася.
- Дюра! Там протікає маленька річечка Дропт. І стоїть старий великий замок.
- Ви знаєте Дюра? - запитав я вражено.
- Туди їздять з Бордо вузькоколійкою, - вела далі вона. - Шлях пролягає між пагорбами, вкритими виноградниками, котрі увінчують руїни феодальних замків. Села мають гарні назви: Монсегюр, Совтер-де- Гюєн, Ла Трен, Креон... Креон, як в “Антігоні”.
- Ви там були?
Вона подивилася на мене.
- Кажи мені “ти”, - спроквола мовила вона. - Рано чи пізно кінчиться тим, що будеш зі мною на “ти”. Почни вже тепер.
Ця загрозлива обіцянка сповнила мене безмежним щастям. Я згадав слова Ле Межа: “Не кажіть нічого, доки ви не побачите її. Побачивши її, ви зречетесь усього задля неї”.
- Чи була я в Дюра? - вела далі вона, вибухнувши сміхом. - Ти жартуєш. Уяви онуку Нептуна в купе першого класу залізниці міжміського сполучення!
Простягнувши руку, вона показала мені величезну білу скелю, що здіймалася над пальмами в саду.
- Ось де кінчається мій обрій, - сумно сказала вона.
Антінея взяла одну з книжок, що лежали довкола неї на лев’ячій шкурі, й відкрила її навмання.
- Це довідник залізниць Заходу, - сказала вона. - Яка чудова література для тих, хто прикутий до одного місця! Зараз пів на шосту вечора. Три хвилини тому прибув пасажирський поїзд до Сюржера в Нижній Шаранті. Він вирушить за сім хвилин. Через дві години прибуде до Ла Рошелі. Як дивно думати тут про подібні речі. Така віддаль! Такий рух! І така нерухомість!
- Ви добре володієте французькою, - сказав я. Вона якось нервово засміялась.
- Мушу. Так само як німецькою, італійською, англійською, іспанською. Спосіб мого життя зробив з мене справжню поліглотку. Але французькій мові я віддаю перевагу перед туарезькою і навіть арабською. Мені здається, що я знала її завжди. І повір, кажу це не для того, щоб зробити тобі приємність.
Запала тиша. Я думав про її прародичку, ту, про яку Плутарх сказав: “Мало з якими народами їй був би потрібний перекладач. Клеопатра зверталася до ефіопів, троглодитів, іудеїв, арабів, сірійців, мідійців, парфян їхньою мовою”.
- Не стовбич отут, посеред зали. Це дратує мене, йди сюди і сідай коло мене. Посуньтеся, пане Гірам-Руа.
Гепард охоче скорився.
- Дай мені руку, - звеліла вона.
Поруч з нею стояла оніксова чаша. Вона взяла з неї простий перстень з орішалку й наділа на палець моєї лівої руки. Я побачив, що вона носить такий само.
- Таніт-Зерга, подай мосьє де Сент-Аві трояндового шербету.
Негритянка в червоному шовковому вбранні поквапилася виконати наказ.
- Моя особиста секретарка, - відрекомендувала її Антінея, - мадемуазель Таніт-Зерга з Гао на Нігері.
