Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання - широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й “Могила” Альфонса де Невілля.
На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.
Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї - Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.
- Куку, дай жетони, - наказав гетьман. - Ми тут зібралися не розважатися.
Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.
- Білі коштують по луїдору, - пояснив він мені. - Червоні - сто франків, жовті - п’ятсот, зелені - тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.
- Беру банк вартістю десять тисяч, - сказав кухар-цвінгліст.
- Дванадцять тисяч, - мовив гетьман.
- Тринадцять, - додала, спокусливо усміхаючись, Агіда, яка сиділа на колінах у графа і старанно розкладала свої жетони на маленькі купки.
- Чотирнадцять, - сказав я.
- П’ятнадцять, - пролунав різкий голос Розіти - старої негритянки-манікюрниці.
- Сімнадцять, - заявив гетьман.
- Двадцять тисяч, - відрубав кухар.
І відчеканив, змірявши нас викличним поглядом:
- Двадцять. Беру банк вартістю двадцять тисяч. Гетьман зробив жест, що свідчив про його невдоволення.
- Бісів Куку! Нічого не вдієш проти цієї тварюки. Ви не повинні ризикувати, лейтенанте.
Куку сидів у кінці стола, що мав форму “Г”. Він тасував карти з вправністю, яка мене спантеличила.
- Я казав вам, як у Анни Деліон, - з гордістю прошепотів гетьман.
- Панове, робіть ставки, - вигукнув негр. - Робіть ставки, панове.
- Почекай, тварюко, - сказав Біловський. - Ти добре бачиш, що чарки порожні. Сюди, Какамбо! Веселий масажист мерщій наповнив келихи.
- Знімай, - мовив Куку, звертаючись до Сідії, вродливої таргійки, що сиділа праворуч від нього.
Молода жінка, як особа забобонна, зняла карти лівою рукою. Але слід відзначити - в правиці був келих, що його вона піднесла до вуст. Я бачив, як стискалося від ковтків її ніжне матове горло.
- Починаю, - оголосив Куку.
Ми розмістилися так: зліва - гетьман, Агіда, яку він з найаристократичнішою невимушеністю обіймав за талію, Какамбо, одна з таргійських жінок, далі - двоє негрів, статечних і пильних, з запнутими обличчями. Справа сиділи, симетрично до тих, що зліва, Сідія, я, стара манікюрниця Розіта, перукар Баруф, ще одна жінка, двоє білих туарегів, поважних, зосереджених.
- Беру, - сказав гетьман. Сідія заперечно хитнула головою.
Куку витягнув, дав четвірку гетьманові, собі взяв п’ятірку.
- Вісім, - оголосив Біловський.
- Шість, - сказала гарна Сідія.
- Сім, - відрубав Куку. - Таблиці зрівнялися, - додав він холодно.
- Подвоюю ставку, - сказав гетьман.
Какамбо й Агіда вчинили так само. Ті, що сиділи з нашого боку, грали стриманіше. Манікюрниця ризикувала водночас не більш як двадцятьма франками.
- Вимагаю рівності таблиць, - незворушно сказав Куку.
- Який ви нестерпний, - пробурмотів граф. - Маєш. Ти задоволений?
Куку зіграв і побив дев’ятку.
- Честь і батьківщина? - проревів Біловський. - У мене була вісімка...
Я мав двох королів і не виявляв свого поганого настрою. Розіта взяла в мене з рук карти.
Я розглядав Сідію, що сиділа праворуч від мене. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Вона справді була дуже гарна, трохи напідпитку, як і весь цей фантасмагоричний гурт. Вона також дивилась на мене, але якось спідлоба, наче боязка тваринка.
“Ага! - подумав я. -Вона, очевидно, боїться. На мені ж написано: полювати заборонено”.
Я торкнувся її ноги. Сідія сполохано відсунулася.
- Хто купує карти? - запитав Куку.
- Не я, - сказав гетьман.
- Беру, - мовила Сідія.
Кухар витягнув четвірку.
- Дев’ять, - кинув він.
- Ця карта мала бути моєю, - гримнув граф. - І п’ятірка, в мене була п’ятірка. Ах! Якби я не дав слово його величності імператору Наполеону III ніколи більше не докуповувати до п’яти. Бувають хвилини, коли це так важко, так важко. І ось ця тварюка, негр - кум королю.
Справді, загарбавши три чверті жетонів, Куку з гідністю підвівся й попрощався з товариством:
- До завтра, панове.
- Геть звідси всі, - проревів гетьман Житомирський. - Мосьє де Сент-Аві, залишіться зі мною.
Ми закурили, й він налив собі великий келих вина. Стеля зали зникла у сірій хмарі тютюнового диму.
- Котра година? - запитав я.
- Пів на першу. Але ви не покинете мене, дитино, люба дитино. В мене тягар на серці, тягар...
Він гірко заплакав. Фалди його костюма розпласталися на дивані позаду нього, наче великі надкрилля зеленого жука.
- Правда, Агіда гарна, - сказав він, усе ще плачучи. - Знаєте, вона трохи нагадує мені, хоч темніша шкірою, графиню де Терюель, красуню графиню де Терюель Мерседес. Пам’ятаєте, ту, що купалася якось у Біяр-ріці зовсім гола перед скелею Богородиці, коли там прогулювався Бісмарк? Не пригадуєте? Мерседес де Терюель?
Я знизав плечима.
- Справді, я забув, що ви надто молоді. Вам було, мабуть, два чи три роки. Дитина. Так, дитина. О! Дитино моя, належати до тієї епохи і бути приреченим грати в карти з дикунами... Треба вам розповісти...
Я підвівся і відштовхнув його.
- Залишся! Залишся! - почав він благати. - Я скажу тобі все, що ти забажаєш, розповім все, що забажаєш, як я опинився тут. Про це я ніколи нікому не казав. Залишся, я відчуваю потребу вилити душу справжньому другові. Скажу тобі все, повторюю, все. Маю довіру до тебе. Ти - француз, шляхетна людина. Знаю, що ти не передаси їй нічого.
- Не передам нічого? Кому?
- Їй...
Його голос увірвався. Мені здалося, що він затремтів від страху.
- Кому?
- Їй... Антінеї, - прошепотів він.
Я знову сів.
