Моранж сперся потилицею на спинку крісла і, усміхнувшись, пустив угору клуб диму.
- Нічого, - сказав він. - От і все. Розумієте, у цих ділах чоловік має над жінкою безумовну перевагу. Завдяки своїй будові він може вчинити опір. Жінці це не судилося.
І докинув, поглядаючи з іронією:
- Присилуваний лише той, хто цього бажає.
Я понурив голову.
- Під час розмови з Антінеєю, - провадив він далі, - я зужив всі скарби красномовства, але марно. “Дозвольте, - сказав я, вичерпавши всі аргументи, - чому ж не мосьє Ле Меж?” Вона засміялася. “А чому не пастор Спардек? - запитала вона. - Мосьє Ле Меж і Спардек - учені, яких я поважаю. Але
Опріч того, - додала вона з чарівною усмішкою, - ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився”. А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.
Вона зробила ласку пояснити мені: “Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий”. Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.
- Панове, - сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, - чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.
Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,
- Ну що? - запитав нас весело. - Ви бачили її?
Ні Моранж, ні я не відповіли.
Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.
- Сідайте, панове, - голосно промовив Ле Меж. - Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.
Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу[39], яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.
Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.
- Хоггар білий, 1879 року, - підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. - Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.
Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.
- Гей, капітане Моранж! - загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. - Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?
- Ця риба - аргумент, - сказав мій супутник.
І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.
Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.
- Гаразд, - сказав Моранж.
Він підвівся й рушив за посланцем.
Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.
Гетьман глянув на мене з симпатією.
- Хе, хе, - вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, - Антінея поважає ієрархічний порядок.
Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.
- Хе, хе, - повторив Ле Меж.
Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.
- Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, - сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.
- Йому нічого шкодувати, - роздратовано мовив гетьман. - Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.
- Звинувачуйте преподобного, - різко кинув Ле Меж. - Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.
- Пане професоре! - спинив його з гідністю Спардек.
- Можу повторити сказане, - закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.
- Будете свідком, мосьє, - провадив він, обернувшись до мене. - Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?
- На жаль, - сумно відповів пастор, - ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.
- Куку - ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, - подав голос гетьман. - Хай живе папа римський, - проревів він, по вінця наповнюючи келихи.
- Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, - вів далі з підкресленою гідністю Спардек.
- Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.
- Мосьє, - збуджено сказав Ле Меж, - людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.
- Чудово! - погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. - Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, - сказав засапано, впоравшися з цим. - Наповнимо келихи!
- Куку заперечує реальність існування, - вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.
- Е! - прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. - Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.
У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.
Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: “Цієї миті Моранж... Що б він не казав... Вона така гарна!”
Схопивши келих, я знову спорожнив його.
Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer[40], Декларації прав людини, Bulla Unigenitus[41]. Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.
Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.
- Залишмо тут оцих п’яничок, - сказав він гидливо. - Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.
- Дами й панове, - мовив гетьман, входячи до зали, - дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.
- Не зважайте на них, - прошепотів він мені на вухо. - Це слуги оселі... Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.
Він справді дуже сп’янів.
