Її рід майже такий само давній, як і мій.
Кажучи це, вона дивилася на мене. Її зелені очі втупились у мої.
- А твій товариш, отой капітан, - запитала вона голосом, що звучав ніби здалека, - я ще не знаю його. Який він? Чи схожий на тебе?
Отже, вперше з тієї миті, що був коло неї, я згадав про Моранжа. Я не відповів.
Антінея всміхнулася.
Тепер вона лежала випроставшися на лев’ячій шкурі, її права нога оголилася.
- Час повернутися до нього, - сказала вона байдуже. - Незабаром тобі передадуть мої розпорядження. Таніт-Зерга, проведи пана й покажи його кімнату. Він не знає, де вона.
Я підвівся й узяв її руку, щоб поцілувати. На знак своєї влади наді мною вона міцно притиснула її до моїх вуст, так, що на них виступила кров.
Я знову опинився в тісному коридорі. Дівчина в червоній шовковій туніці йшла попереду.
- Ось твоя кімната, - сказала вона. І додала:
- Тепер, якщо хочеш, я проведу тебе до їдальні. Інші зберуться тут на обід.
Вона розмовляла, сюсюкаючи, чарівною французькою мовою.
- Ні, Таніт-Зерга, ні. Волію сьогодні ввечері залишитися тут. Не хочу їсти. Я втомився,
- Ти запам’ятав моє ім’я, - мовила вона. Здавалося, її це сповнило гордістю. Я відчув, що при нагоді мав би в ній спільницю.
- Я запам’ятав твоє ім’я, маленька Таніт-Зерга, бо воно гарне[37] .
І додав:
- А тепер, мала, залиш мене, я хочу побути на самоті.
Вона затрималася в кімнаті. Я був зворушений і роздратований. Мене охопило нестерпне бажання заглибитися в себе.
- Моя кімната над твоєю, - сказала вона. - На цьому столі є мідний дзвінок. Якщо потребуватимеш чогось, подзвони. Прийде білий таргієць.
Це повідомлення на мить звеселило мене. Я потрапив у готель посеред Сахари і мав лише подзвонити, щоб мене обслужили.
Я оглянув свою кімнату. Моя кімната! Скільки часу вона належатиме мені?
Це було досить просторе приміщення. Подушки, диван, альков, витесаний у скелі. Кімнату освітлювало широке вікно, затулене рогожаною шторою.
Я підійшов до нього й підняв штору. До кімнати полинуло проміння призахідного сонця.
Спершися на кам’яне підвіконня, я глибоко задумався - серце було сповнене невимовних почуттів. Вікно виходило на південь і було на висоті принаймні шістдесяти метрів над землею. Вулканічна стіна простягалася вниз, надзвичайно гладка й чорна.
Переді мною, на віддалі приблизно двох кілометрів, височіла інша стіна: перший земляний вал “Крітія”. А далі виповнювала простір червона пустеля без кінця й краю.
МОРАНЖ ВСТАЄ І ЗНИКАЄ
Я так втомився, що спав до наступного дня. Прокинувся лише о третій годині пополудні.
Одразу ж згадав учорашні події, і вони здалися мені надзвичайними.
“Постривай, - сказав я собі. - Простежимо все по порядку. Але спочатку слід порадитися з Моранжем”.
До того ж у мене пробудився страшенний апетит.
Дзвінок, що його показала Таніт-Зерга, був поруч. Я подзвонив. Увійшов білий таргієць.
- Проведи мене до бібліотеки, - звелів я.
Він підкорився. Проминаючи знову лабіринт сходів і коридорів, я зрозумів, що без допомоги провідника нізащо не знайшов би дороги.
Моранж справді був у бібліотеці. Він уважно читав якийсь рукопис.
- Утрачений трактат Сент-Опта, - сказав він. - О! Якби Дом Гранже був тут! Дивись: уставне письмо.
Я не відповів. Мій погляд умить прикувала одна річ, що лежала на столі поряд з рукописом. Це був перстень з орішалку - такий самий, як той, що Антінея дала мені й носила сама.
Моранж усміхнувся.
- Отже? - запитав я.
- Що?
- Ви бачили її?
- Так, бачив, - відповів Моранж.
- Вона дуже вродлива, правда?
- Мені важко це заперечити, - сказав мій товариш. - Думаю, навіть можу твердити, що вона така ж розумна, як і вродлива.
Запала мовчанка. Моранж спокійно крутив у руках орішалковий перстень.
- Ви знаєте, яка доля чекає тут нас? - запитав я.
- Знаю. Ле Меж стримано пояснив це міфологічними образами. Це справді дивовижна пригода.
Він замовк і глянув мені у вічі:
- Я дуже каюся, що втягнув вас у неї. Моє сумління заспокоює лише те, що ви з учорашнього вечора досить легко сприймаєте своє становище.
Звідки черпав Моранж це вміння читати у людському серці? Я не відповів, і це найкраще свідчило, що він має рацію.
- Що ви робитимете? - пробурмотів я нарешті.
Він закрив рукопис, зручно вмостився у кріслі, запалив сигару й відповів:
- Я тверезо думав про це. Трохи хитрощів допомогли мені знайти лінію поведінки. Вона проста й не може викликати заперечень.
Питання не постає переді мною у тій площині, як перед вами, через мої мало не релігійні переконання, які, повинен визнати, піддаються спокусі сумніву. Я, певна річ, не давав обітниці, але крім того, що дев’ята заповідь забороняє мені стосунки з жінкою, котра не є моєю дружиною, признаюся, мені аж ніяк не подобається характер служби, задля якої цей спритний Сегеїр-бен-Шейх заманив нас сюди.
До того ж слід зрозуміти, що моє життя не повністю належить мені так, щоб я міг розпоряджатися ним як приватний власник, котрий подорожує з власною метою і на власні кошти. Мушу виконати доручення, домогтися результатів. Якби я міг знову здобути свободу, сплативши своєрідне мито за місцевим звичаєм, я погодився б в міру моїх можливостей задовольнити Антінею. Мені досить добре відома терпимість Церкви і особливо конгрегації, на яку я покладаю надії: моя поведінка була б прийнята і, хто знає, може, схвалена. Свята Марія Єгипетська у подібних обставинах віддала своє тіло човновим. І уславилася. Але, чинячи так, вона була певна, що досягне своєї святої мети. Мета виправдовує засоби.
Однак моє становище зовсім інше. Якщо б я підкорився найбезглуздішим примхам цієї дами, ніщо не завадило б мені бути незабаром вміщеним до каталога у залі з червоного мармуру за номером 54 або 55, якщо вона спочатку віддасть перевагу вам. За цих обставин..,
- Тобто?
- За цих обставин було б глупством погодитись.
- Що ж ви думаєте робити?
- Що думаю робити?
