- Ні, але ти мені повідомиш.
- Так от, нас було п’ятеро чи шестеро, я, Віль-Кастель, Грамон, Персіньї...
- Персіньї, - зазначив імператор, - даремно афішується з Грамоном після того, що плете Париж про його дружину.
- Безумовно, сір. Так от, певно, тому Персіньї був схвильований. Він почав розповідати нам, яких прикрощів завдає йому поведінка герцогині.
- Персіньї бракує такту, - пробурмотів імператор.
- Двжеж так, сір. Чи знає Ваша величність, що кинув йому Грамон?
- Що?
- Він сказав: “Пане герцог, я забороняю вам у моїй присутності ганьбити мою коханку!”
- Грамон перебільшує, - мрійливо усміхаючись, мовив Наполеон.
- Ми всі були такої думки, сір, в тому числі й Віль-Кастель, який, одначе, зрадів.
- До речі, - сказав імператор, помовчавши, - забув запитати тебе про графиню Біловську.
- Вона почуває себе добре, сір. Дякую Вашій величності.
- А як Клементіна? Все така ж чарівна дитина?
- Так, сір. Але...
- Здається, мосьє Барош закоханий у неї до нестями.
- Це дуже тішить мене, сір. Але ця втіха пов’язана із значними витратами.
Я витяг з кишені рахунки, отримані вранці, й розклав їх перед імператором.
Він дивився, загадково всміхаючись.
- Годі тобі, тоді. Це дрібниця. Я виручу тебе, тим більше, що мені потрібна твоя послуга.
- Я до послуг Вашої величності.
Він подзвонив.
- Хай прийде мосьє Мокар. Я застудився, - додав він. - Мокар пояснить тобі, у чому річ.
Увійшов особистий секретар імператора.
- Мокаре, це Біловський, - сказав Нанолеон. - Ви знаєте, чого я від нього чекаю. Повідомте йому про це.
І він заходився тарабанити пальцями по шибі, об яку шалено вдарялися дощові потоки.
- Любий графе, - сказав Мокар, сівши, - все дуже просто. Ви, напевне, чули про одного талановитого дослідника, Анрі Дювейр’є?
Я заперечно похитав головою, дуже здивований таким несподіваним вступом.
- Мосьє Дювейр’є, - вів далі Мокар, - повернувся до Парижа з дуже небезпечної подорожі до Південного Алжіру й Сахари. Мосьє Вів’єн’де Сен-Мартен, якого я нещодавно бачив, сказав мені, що Географічне товариства має намір нагородити його за це золотою медаллю. Під час своєї подорожі мосьє Дювейр’є вступив у контакт з вождями диких племен - туарегами, котрі й досі чинять опір військам його величності.
Я подивився на імператора; моє остовпіння було таким, що він зареготав.
- Слухай далі, - сказав він.
- Мосьє Дювейр’є, - провадив Мокар, - домігся того, що делегація від цих вождів прибула до Парижа засвідчити свою відданість його величності. Цей візит може мати дуже важливі наслідки, і його превосходительство міністр колоній сподівається підписати торговельний договір, забезпечивши нашому народові великі вигоди. Цих вождів п’ятеро, і серед них шейх Отман, аменокал, або султан конфедерації аджерів. Вони прибудуть завтра вранці на Ліонський вокзал. Мосьє Дювейр’є зустрічатиме їх. Але імператор подумав, що крім нього...
- Я подумав, - сказав Наполеон III, очевидно задоволений моїм ошелешеним виглядом, - що було б доцільно, аби цих поважних мусульман зустрів також один з моїх камер-юнкерів. Тож я й покликав тебе, мій любий Біловський. Не лякайся, - додав він, регочучи, - з тобою буде мосьє Дювейр’є. Твоя роль полягатиме лише у тому, щоб забезпечити світський характер зустрічі; будеш присутній на сніданку, який я дам завтра на честь цих імамів у Тюїльрі, а ввечері, нишком, бо їхня релігія дуже почутлива в деяких питаннях, подбаєш, щоб вони дістали уявлення про паризьку культуру. Але не переборщуй: не забувай, що там, у Сахарі, вони дуже високі й поважні релігійні особи. Отже, покладаюся на твій такт і даю тобі карт-бланш... Мокаре!
- Так, сір?
- Половину коштів, потрібних графові Біловському для прийому таргійської делегації, віднесіть за рахунок Міністерства закордонних справ, а другу половину - Міністерства колоній. Гадаю, що для початку вистачить ста тисяч франків. Коли графові потрібна буде більша сума, він має тільки повідомити вам про це.
Клементіна жила на вулиці Бокадор у маленькому будиночку мавританського стилю, що його я купив для неї в мосьє де Лесепса. Застав її в ліжку. Побачивши мене, вона заллялася слізьми.
- Ми з тобою здуріли, - прошепотіла вона, схлипуючи. - Що ми накоїли!
- Клементіно, що з тобою?
- Що ми накоїли, що накоїли! - повторювала вона.
А я бачив її буйне чорне волосся, її теплу шкіру, яка пахла парфумами.
- Що сталося? Ну що сталося?
- Я... - і вона прошепотіла мені щось на вухо.
- Ні! - відповів я розгублено. - Ти певна цього?
- Чи я певна!
Я був приголомшений.
- Здається, ти не радієш, - сказала вона уїдливо.
- Я не сказав цього, Клементіно, хоч, зрештою... Я дуже щасливий, слово честі.
- Доведи мені це: проведемо завтрашній день разом.
- Завтрашній? - я аж підскочив. - Це неможливо!
- Чому? - підозріливо спитала вона.
- Тому що завтра я маю супроводжувати таргійську делегацію в Парижі... Наказ імператора.
- Що це за вигадка? - скрикнула Клементіна.
Треба визнати, ніщо так не схоже на брехню, як правда.
Я більш-менш точно переповів Клементіні те, що почув від Мокара. Вона слухала з виглядом, який означав: мене не обдуриш!
Нарешті, розлючений, я вигукнув:
- Можеш прийти й подивитися на власні очі. Завтра ввечері я обідаю з ними і запрошую тебе.
- Будь певен, я прийду, - з гідністю відповіла Клементіна.
Визнаю, цієї миті я втратив рівновагу. Але ж який то був день! Прокинувшись, отримав рахунок на сорок тисяч франків. Потім - неприємний обов’язок супроводжувати дикунів у Парижі. І опріч усього - перспектива стати батьком позашлюбної дитини...
“Але ж, - подумав я, оговтуючись, - це наказ.імператора. Він попросив мене познайомити туарегів з паризьким життям. Клементіна дуже гарно тримається у світському товаристві, й тепер не варто її дратувати. Замовлю на завтрашній вечір окремий кабінет у Кафе-де-Парі і скажу Грамон-Кадеруссу і Віль-Кастелю, щоб вони привели з собою своїх веселих коханок. Це буде цілком у галльському дусі: спостерігати, як поведуть себе діти пустелі в цій компанії”.
Поїзд з Марселя прибув о двадцять на одинадцяту. Я побачив на пероні мосьє Дювейр’є, симпатичного молодика років двадцяти трьох з блакитними очима й маленькою русявою борідкою. Туареги, вийшовши з вагона, кинулися йому в обійми. Він жив з ними протягом двох років у наметі у чорта в зубах. Дювейр’є представив мене їхньому старшому, шейхові Отману, й чотирьом іншим прегарним чоловікам у бавовняному синьому вбранні та з амулетами з червоної шкіри.
На щастя, всі вони так-сяк розмовляли мовою сабір[44], що полегшувало спілкування. В пам’яті збереглися сніданок в Тюїльрі, відвідини музею, ратуші, Імператорської друкарні. Щоразу туареги вписували свої імена до книги відгуків. Це тривало нескінченно довго. Щоб ви мали уявлення, наведу лише повне ім’я шейха Отмана: Отман-бен-ель-Гадж-ель-Векрі-бен-ель-Гадж-ель-Фаджі- бен-Мохаммед-Буйя-бен-зі-Ахмед-ес-Сукі-бен-Махмуд[45].
А їх приїхало п’ятеро.
