ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНА ЖИТОМИРСЬКОГО
Граф Казимир був у тому стані, коли сп’яніння робить людину поважною і зосередженою.
Він хвилину збирався з думками і почав розповідь. Шкода, що не спроможуся відтворити вживані ним соковиті архаїзми.
- Коли молодий мускат зарожевіє у садах Антінеї, мені виповниться шістдесят вісім років. Це сумно, люба дитино, усвідомлювати, що все краще в житті лишилося позаду. Неправда, що життя нескінченно оновлюється. Тому, хто знав Тюїльрі 1860 року, гірко опинитися в становищі, в яке потрапив я.
Одного вечора, перед війною, чарівні жінки, імен яких не називаю (час від часу з зустрічаю імена їхніх синів у світській хроніці “Голуа”), побажали ближче познайомитися зі справжніми лоретками. Я повіз їх на бал до Гранд-Шом’єр. Це був заклад для розваг, де збиралися художники-невдахи, повії, студенти. Посеред кабаре чимало пар так хвацько витанцьовували канкан, що аж люстри мало не зірвалися зі стелі. Ми звернули увагу на одного чорнявого молодика, зодягненого в сюртук недолугого крою й картаті панталони, очевидно, без жодних шлейок. Він був косоокий, мав миршаву борідку й чорне волосся, що злиплося, наче леденці. Антраша, які він відшкварював, були екстравагантні. Дами назвали його ім’я: Леон Гамбетта.
Я впадаю в розпач від самої думки, що міг одним пострілом з пістолета вбити цього бридкого адвоката й назавжди забезпечити щастя своє й країни, яка стала моєю другою батьківщиною. Бо серцем, любий друже, я француз, хоч не є ним за походженням.
Я народився 1829 року у Варшаві. Батько був поляк, а мати русинка, точніше волинянка. Це від неї я успадкував свій титул гетьмана Житомирського. Його було повернуто мені царем Олександром II під час його візиту до Парижа на прохання мого високого володаря імператора Наполеона III.
З політичних причин, які неможливо пояснити, не згадавши історії нещасної Польщі, мій батько, граф Біловський, залишив 1830 року Варшаву й переїхав до Лондона. Він розтринькав свою величезну маєтність, занапастивши мою матір, яка померла з горя. Коли помер і він, мені залишилася в спадок лише тисяча стерлінгів ренти і дві чи три вуздечки, непотрібність яких я оцінив пізніше.
Не можу без хвилювання згадувати ті часи, коли я дев’ятнадцяти-двадцятирічним юнаком звів нанівець цю маленьку спадщину. Лондон був справді чарівним містом. Я найняв симпатичну холостяцьку квартиру на Пікаділлі.
Полювання на лисиць із бричок, прогулянки в екіпажах у Гайд-парку, раути, невинні розваги зі служницями Венери з Дрюрі-Лейна забирали весь мій час. Ні, не весь. Лишалася гра, і почуття синівської любові спонукало мене до того, щоб відновити спадок покійного графа, мого батька. Гра - причина того, про що я розповім і що так дивно перекрутило моє життя.
Мій приятель лорд Мелмсбері повторював безліч разів: “Мушу повести вас до чарівної жінки, яка живе на Оксфорд-стріт № 277, до міс Говард”. Одного вечора я погодився. Це сталося 22 лютого 1848 року. Господиня була справді напрочуд гарна, й гості справили чудове враження. Крім Мелмсбері, я зустрів там чимало знайомих: лорда Клебдена, лорда Честерфілда, сера Френсіса Монжуа, графа д’Орсей. Грали в карти, потім перейшли до розмов на політичні теми. Події у Франції були основною темою, й гості без кінця сперечалися щодо наслідків бунту[42], який спалахнув саме того дня у Парижі. Про це повідомив телеграф. Доти я ніколи не цікавився політикою. Тож не знаю, що забрав собі в голову, коли з усім запалом моїх дев’ятнадцяти років заявив: новини з Франції означають, що завтра буде Республіка, а післязавтра - Імперія...
Присутні зустріли мою дотепну вихватку стриманими усмішками і спрямували погляди на одного з гостей, що сидів п’ятим за карточним столиком, де припинилася гра.
Гість також усміхнувся, підвівся й попрямував до мене. Він був середнього зросту, навіть низький, утиснутий у синій редингот. Погляд його блукав десь далеко.
Усі присутні весело спостерігали цю сцену.
- З ким маю честь? - спитав він приязно.
- Граф Казимир Біловський, - відповів я різко, аби довести, що різниця у віці не є поважним мотивом, котрий виправдовує його запитання.
- Отже, любий графе, в разі, якщо ваше пророцтво збудеться, сподіваюся, ви не відмовитеся завітати в Тюїльрі, - сказав гість у синьому рединготі.
І додав, вирішивши нарешті представитись:
- Принц Луї-Наполеон Бонапарт.
Я не відіграв жодної ролі в державному перевороті й не шкодую з цього приводу. Дотримуюся принципу, що іноземець не повинен втручатися в заворушення у чужій країні. Принц оцінив мою скромність і не забув юнака, котрий став для нього таким щасливим пророком.
Мене в числі перших він запросив до Єлісейського палацу. Мій успіх було остаточно закріплено наказом
Без найменшого докору сумління скажу, що цей шлюб не був тим, чим мав стати. Графиня, старша за мене на десять років, була незлагідна й не дуже гарна. До того ж її родина вимагала дотримання всіх правил користування приданим. Таким чином, на той час я мав лише двадцять п’ять тисяч ліврів платні як камер- юнкер. Сумна доля для того, хто відвідує графа д’Орсей і герцога де Грамон-Кадерусса. Що б я робив, якби не прихильність імператора?
Одного весняного ранку 1862 року я сидів у своєму кабінеті й переглядав кореспонденцію. Там був лист від його величності, який запрошував мене на четверту годину до Тюїльрі, а також лист від Клементіни, де вона повідомляла, що чекатиме мене о п’ятій у себе. Клементіна була та красуня, задля якої я творив безумства. Особливо пишався тим, що одного вечора в Мезон Доре відбив її в князя Меттерніха, котрий був нею дуже захоплений. Весь двір заздрив цій перемозі. Я був морально зобов’язаний взяти на себе весь тягар. До того ж Клементіна була такою чарівною! Сам імператор... Решта листів, Боже мій, решта листів були рахунками постачальників цієї красуні, яка, попри мої стримані докори, вперто надсилала їх до мого сімейного вогнища.
Ті рахунки пересягнули сорок тисяч франків. Сукні й бальні туалети з салону Гагелен-Опрігец, що на вулиці Рішельє, 23; капелюшки й парики від мадам Александрін з вулиці д’Антен, 14; численні спідниці й білизна від мадам Полін з вулиці де Клері, 100; рукавички “Жозефіна” з Віль-де-Ліон, що на вулиці Шоссе- д’Антен, 6; фуляр з Маль дез Енд, носовички Ірландської компанії, мережива з салону Фергюсон, живильне молочко з Канде. Це живильне молочко з Канде мене особливо вразило. У рахунку значилося п’ятдесят один флакон. Шістсот тридцять сім франків п’ятдесят сантимів за це живильне молочко, яким можна було б пом’якшити шкіру ескадронові з сотні гвардійців!
“Так далі тривати не може!” - сказав я собі, поклавши рахунки до кишені.
За десять хвилин до четвертої я проминув хвіртку Каруселі.
У приймальні ад’ютанта натрапив на Бачіокі.
- Імператор застудився, - сказав він мені, - не залишає кімнати й наказав, коли ви з’явитеся, провести до нього. Ходімо.
Його величність у куртці з нашивками й панталонах, що нагадували козацькі, стояв задумливий біля вікна. Видно було, як під теплим дощиком колихаеться, виблискуючи, бліда зелень Тюїльрійського саду.
- А! Ти прийшов, - сказав Наполеон. - Візьми сигарету. Здається, ви з Грамон-Кадеруссом вчора ввечері добре порозважалися в Шато-де-Флер.
Я задоволено всміхнувся.
- Як, Ваша величність вже знає?..
- Знаю, дещо мені відомо...
- Чи знає Ваша величність, що сказав наостанку Грамон-Кадерусс?
